Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

швидкоплинне все життя і як непевно й боязко все живе проносить свою часточку теплої крові крізь холод космічних просторів, або він може просто по-дитячому жадібно підкорятися наказам свого бідного шлунка – він завжди противник і смертельний ворог майновитого й осілого, який ненавидить його, зневажає і боїться, бо не хоче нагадувань про все це: про швидкоплинність буття, про постійний занепад усього живого, про невблаганну крижану смерть, яка наповнює Всесвіт навколо нас.

Незрілість бродячого життя, його материнське походження, його заперечення закону і духу, його непевність і прихована близька присутність смерті давно і глибоко проникли і закарбувалися у Ґольдмундовій душі. Те, що в ньому все-таки жили дух і воля, що він усе-таки був митцем, як збагачувало, так і ускладнювало його життя. Адже саме неузгодженість і протиріччя роблять будь-яке життя багатим і квітучим. Чого б варті були розум і розсудливість без захвату, чим була б чуттєва насолода, якби за нею не стояла смерть, і чим була б любов без вічної смертельної ворожнечі між статями? Минали літо й осінь, не солодко доводилося Ґольдмундові переживати нужденні місяці, у глибокому збудженні він проходив крізь солодку, запашну весну, пори року так квапливо спливали, так швидко опускалося високе літнє сонце. Минав рік за роком, і здавалося, ніби Ґольдмунд забув, що на землі є щось інше, крім голоду і кохання, і цього тихого макабричного поспіху пір року; здавалося, що він цілковито занурився у материнський, стихійний первісний світ. Але в кожній мрії і в усіх своїх роздумах під час перепочинку, милуючись квітучими долинами, які поступово занепадали, він був сповнений споглядання, був митцем, страждав від болісної туги, заклинаючи духом і наповнюючи сенсом чарівне незмінне безглуздя життя.

Одного разу йому, хто після кривавої пригоди з Віктором завжди мандрував не інакше, як на самоті, зустрівся один товариш, який непомітно приєднався до нього і якого він певний час не міг позбутися. Правда, він був не з таких, як Віктор, це був прочанин до Риму, ще молодий чоловік у сутані й брилі паломника, на ім’я Роберт, родом з Боденського озера. Цей чоловік, син ремісника, якийсь час навчався у ченців ордену Святого Ґалла, ще хлопчиком взяв собі в голову прощу до Риму і, будучи відданим цій заповітній мрії, скористався першою ж нагодою її здійснити. Цією нагодою стала смерть батька, в майстерні якого він працював столяром. Щойно старого поховали, як Роберт заявив матері й сестрі, що тепер нічого не стримує його від здійснення своєї мети і заради спокутування своїх і батькових гріхів він піде на прощу до Риму. Даремно скаржилися жінки, даремно лаяли його, він наполіг на своєму і, замість того щоб подбати про обох жінок, без материнського благословення і під гнівні докори сестри вирушив у подорож. Що ним керувало, то це насамперед бажання мандрувати у поєднанні з поверховою побожністю, тобто схильністю до перебування поблизу церковних місць і духовних обрядів, радість від богослужіння, хрестин, похорону, літургії, запаху ладану і запалених свічок. Він знав трохи латину, але не вченості прагнула його наївна душа, а споглядання і тихої мрійливості під покровом церковних склепінь.

Хлопчиком-міністрантом Роберт палко віддавався службі. Ґольдмунд ставився до нього не дуже серйозно, але хлопець йому подобався, він відчував певну спорідненість з ним у несвідомій схильності до мандрів і чужини. Отже, Роберт, задоволений, вирушив тоді у мандри і дістався до Риму, користуючись гостинністю незліченних монастирів і парафій, подивився гори і південь, дуже добре почуваючись у Римі серед усіх церков і благочестивих заходів, прослухав сотні мес і вклонився найзнаменитішим і найсвятішим місцям, насолодився святим причастям і за свої дрібні юнацькі гріхи і гріхи свого батька нанюхався запаху ладану більше, ніж було необхідно. Рік чи більше він був відсутній, а коли нарешті повернувся і увійшов до батьківської хатини, його зустріли не як блудного сина, а сестра за цей час освоїла домашні обов’язки і права, найняла старанного помічника столяра, вийшла заміж і так бездоганно керувала в хаті й майстерні, що прибулець після короткого перебування вдома відчув себе зайвим, і ніхто не вмовляв його залишитися, коли він незабаром знову заговорив про нову подорож. Він не ображався, взяв у матері трохи заощаджених грошей, одягнув знову вбрання прочанина і розпочав нову прощу, без мети, через всю імперію, напівдуховний мандрівник. На ньому вибрязкували мідні пам’ятні монети про знамениті місця паломництва та освячені вервиці.

Так він натрапив на Ґольдмунда, пройшов один день разом з ним, обмінюючись мандрівними спогадами, загубився в найближчому містечку, знову зустрічався йому то тут то там і нарешті залишився з ним назовсім, поступливий і запопадливий попутник. Ґольдмунд йому дуже подобався, дрібними послугами він добивався його уваги, захоплювався його знаннями, його сміливістю, розумом, обожнював його здоров’я, силу і щирість. Вони звикли один до одного, бо Ґольдмунд теж був поступливий. Тільки одного він не міг терпіти: коли його охоплювала туга чи роздуми, тоді він уперто мовчав і дивився повз іншого, наче його й не існує, і тоді не можна було ані базікати, ані запитувати, ані втішати, а треба було дати йому спокій і можливість помовчати. Цього Роберт скоро навчився. Відколи він зауважив, що Ґольдмунд знає напам’ять безліч латинських віршів та пісень, відколи почув, як той перед порталом одного собору пояснював значення кам’яних фігур, коли побачив, як він на голій стіні, біля якої вони відпочивали, червоною крейдою швидкими розмашистими лініями намалював людські фігури, він став вважати свого товариша улюбленцем Бога і майже чарівником. Що він був ще й улюбленцем жінок і завойовував багатьох одним поглядом і посмішкою, Роберт теж помітив; це подобалося йому менше, але й не захоплюватися цим він не міг.

Одного разу їхня подорож несподівано перервалася. Наближаючись до якогось села, вони побачили купку селян, озброєних костурами, палицями й ціпами, і ватажок крикнув їм здалеку, щоб вони негайно повертали назад і забиралися геть до біса, інакше їх повбивають. Доки Ґольдмунд, зупинившись, намагався дізнатися, у чому річ, йому в груди потрапила каменюка. Роберт, до якого він обернувся, тікав звідтіля, як одержимий. Погрожуючи, селяни наближалися, і Ґольдмундові нічого не залишалося, як повільніше піти слідом за втікачем. Тремтячи, Роберт чекав його під хрестом зі Спасителем, що стояв посеред поля.

– Ти втікав, як герой, – засміявся Ґольдмунд. – Але що ці дурні задрипанці мають на увазі? Невже війна? Виставляють збройну охорону свого гнізда і нікого не хочуть пускати! Цікаво, що це означає.

Вони обидва не знали. Тільки наступного ранку їм вдалося дещо