Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

хвилини. Його перша зустріч зі Сталіним відбулася о 22:00 у день його прибуття. Вони почали з обговорення Польщі. Тоді Черчилль порушив балканське питання. На цей момент термін дії угоди про Румунію та Грецію закінчився: минуло три місяці, після яких, як Черчилль пообіцяв Рузвельту, угоду необхідно було переглянути, а радянці, які вже повністю володіли Румунією, могли легко ігнорувати її положення. Зважаючи на лише символічну присутність британських парашутистів на грецькій землі, Черчилль мав покладатися на дипломатію, щоб запобігти такому наслідку.

Прем’єр-міністр почав із гарних слів на адресу радянського перемир’я з Румунією, заявивши, що події в цій країні були російською справою. «Однак ситуація в Греції інша, — сказав Черчилль, згідно із британським протоколом. — Британія повинна бути провідною середземноморською державою, і він сподівався, що маршал Сталін дозволить йому мати прерогативу у Греції на кшталт тієї, що маршал Сталін мав у Румунії». Сталін не заперечував. На величезне полегшення Черчилля, радянський лідер відповів, як прагматичний імперський стратег, а не як проповідник комуністичного євангелія. «Велика Британія багато втратила в результаті захоплення Середземного моря німцями», — почав Сталін. Він розумів, що, «якщо безпека цього маршруту не буде гарантована, Велика Британія зазнає великих втрат. Греція є важливою складовою для убезпечення цього маршруту». Він погодився, що «Англія повинна мати право вирішального голосу в Греції».

Черчилль не міг сподіватися на більш позитивну реакцію. Він написав у своїх мемуарах: «Ця мить була сприятливою для вирішення справ, тому я запропонував: “Урегулюймо наші справи на Балканах”». Він сказав Сталіну, що підготував таблицю, основні ідеї якої повинні розглядатися таким чином, щоб не занепокоїти Сполучені Штати щодо можливого поділу Європи на сфери впливу. Рузвельт наполягав на тому, щоб на всіх британських переговорах у Москві був присутнім Гарріман, але Черчилль запропонував Сталіну запросити його на більшість, але не на всі зустрічі між двома лідерами. Сталін цілковито погоджувався: Рузвельт хотів забагато для себе, залишаючи надто мало для Великої Британії та СРСР. Окрім того, Радянський Союз мав договір про взаємодопомогу із Британією, але не зі Сполученими Штатами.

Щоб закріпити ці нові відносини, Черчилль зізнався, що йому не подобається американська пропозиція щодо процедури голосування в Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй. Черчилль зробив це зауваження приватно і висловив сподівання, що Сталін утримає це в секреті. Сталін погодився, посміхнувшись. Двоє лідерів прояснили свої позиції та пообіцяли один одному зберігати конфіденційність. Тепер вони могли вирішувати справи за спиною партнера. Черчиллівська пропозиція Сталіну була підготовлена у вигляді таблиці. У Румунії СРСР матиме 90 % впливу, а Британія — 10 %; пропорції будуть оберненими у Греції, а вплив у Югославії розділять навпіл. Наступною у списку була Угорщина, також розділена 50/50, та Болгарія, де передбачалося 75 % впливу для СРСР і 25 % для Британії. «Я підсунув її [табличку] через стіл у напрямку до Сталіна, який уже дослухав переклад. Запала невелика пауза, — згадував Черчилль. — Тоді він узяв блакитний олівець, поставив велику галочку, і передав її нам назад. На вирішення справи пішло не більше часу, ніж на її записування».

Чи то пам’ять зіграла з Черчиллем злий жарт (він надиктував спогад про зустріч у листопаді 1950 р.), чи то прем’єр-міністр був нещирий із читачами своїх мемуарів. Сталінська галочка стояла лише навпроти відсоткового розподілу для Румунії, а це означало, що він був готовий продовжити договір Ідена-Гусєва щодо Румунії та Греції, але не приймав решти. Насправді Сталін негайно зробив контрпропозицію: він хотів частку 90 % для Радянського Союзу в Болгарії на відміну від 75 %, запропонованих Черчиллем. Іден, присутній на нараді, втрутився, заявивши, що в Румунії британці були лише спостерігачами, але хотіли більшої ролі в Болгарії. Незважаючи на те, що Черчилль пізніше заявляв про протилежне, жодної негайної угоди щодо відсотків не було досягнуто.

Коли до Черчилля і Сталіна приєднався Молотов, він порушив питання, що стояло на його порядку денному в Берліні 1940 р.: чи готові британці обговорювати турецькі справи? Стало ясно, що у свідомості радянських лідерів Болгарія досі була пов’язана з Чорноморськими протоками. Черчилль сказав, що він не зачіпатиме турецьке питання, але радів, що обидві сторони досягли згоди щодо решти питань. Тоді настала черга Сталіна. Він спонукав Черчилля переглянути конвенцію Монтре 1936 р., яка дала Туреччині контроль над Протоками. Прем’єр-міністр зайняв оборонну позицію: він підтримував доступ радянських кораблів до Середземномор’я, але не був готовий узяти на себе чіткі зобов’язання.

Черчилль не хотів зачіпати Туреччину. Утім, він прагнув захистити британські позиції в Італії, яку вважав частиною західної (якщо не виключно англійської) зони впливу. Він закликав Сталіна вплинути на місцевих комуністів, яких вважав перешкодою: їхня діяльність у північній Італії могла призвести до зіткнень із військами союзників. Сталін не поспішав задовольняти цей запит. Він стверджував, що не має жодного впливу на лідера італійських комуністів, товариша Ерколі (Пальміро Тольятті). В Італії не було радянських військ, тож він не міг видати наказ місцевим комуністам, як міг би зробити це в Болгарії. «Якби він давав якісь поради Ерколі, то той міг би послати його до біса, оскільки він, товариш Сталін, узагалі не знає національних умов в Італії», — стверджував радянський протокол зустрічі. Сталін однак здавався відкритим до угоди про Італію в обмін на свободу дій у Болгарії. Він ніколи прямо про це не говорив, але у відповідь на повторне прохання Черчилля навести лад із комуністами в північній Італії Сталін повторив, що хоче змінити відсотки для Болгарії. Черчилль зволікав. Він запропонував, щоб це питання спочатку обговорили Молотов та Іден. Він не вельми турбувався про Болгарію[217].

Десятого жовтня Молотов повідомив Ідену, що радянська частка впливу в Угорщині повинна бути збільшена із 50 до 75 %. Іден, зі свого боку, був зацікавлений у забезпеченні розподілу 75/25 у Болгарії, який Сталін заперечив напередодні. Він запропонував створити там тристоронню комісію за зразком союзницької контрольної комісії, створеної для Німеччини (у Ялті вступ французів до цієї комісії стане спірним питанням). Молотов запротестував, кажучи, що Болгарія не була окупована трьома державами, як буде окупована Німеччина. Він порівнював Болгарію з Італією, де всім керували західні союзники: за тим же принципом радянцям слід керувати Болгарією. Вони торгувалися щодо відсотків нескінченно. Наступного дня, 11 жовтня, обидві сторони нарешті досягли угоди: 80/20 у Болгарії та Угорщині і 50/50 у Югославії. Радянці поліпшили свої позиції в Болгарії на 5 відсотків, а в сухопутній Угорщині, де англійці показали неготовність боротися за свою «частку», — на 30 %, але Іден був цілком задоволений. Він написав у щоденнику: «Усе минуло настільки гладко сьогодні, наскільки проходило складно вчора, і ми отримали те, що хотіли, майже за всіма пунктами. Я сказав би, що ми одержали 90 % бажаного»[218].

Черчилль та Іден зробили, що могли: у руках Сталіна були всі козирі. Нестабільну позицію британців на Балканах напередодні зустрічі найяскравіше висвітлив Віттейкер Чемберс у випуску журналу Time від 9 жовтня. «Утриматися від створення комуністичних урядів у балканських державах, окупованих зараз Червоною армією, було з боку росіян розумною політикою, — писав дипломатичний оглядач Time. — Але британці не були б будівничими імперії, якби не усвідомлювали, що, говорячи цинічною мовою політики, Балкани перетворилися на російську сферу впливу. Таким чином, зусилля