Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

— Вассси-лю!

Мабуть, Василь ніколи не забуде звучання того слова. Воно зістанеться в найглибшому закутку його душі, там, де хороняться великі і святі цінности...

Надходив поволі світанок. Непомітно насувалась та сіра поволока на сонну землю. Не раз і не два доходили вони до фіртки, але знов і знов верталися, щоб ще і ще переживати те саме. І нарешті невідкличне прощання. Затримала довше його руку. Її тепло входило до нього, і він чув його кожним нервом.

Був п’яний від напливу щастя. Йшов, і земля під ним гойдалася, мов крижина. Все навкруги видавалось недійсним...

РОЗМОВА ІЗ ШПАЧУКОМ

Давно обіцяна розмова Шеремети із Шпачуком відбулася. Сталося то по приїзді з вакацій. Шпачук шукав нагоди для такої розмови, а Шеремета ухилявся. По місті то там, то там читали журнал малого гуртка, і з цього приводу відбувались дискусії. Почали ближче цікавитись гуртком... А що, а як, а хто там є, а хто що пише? Читали деякі вірші і декому видавались вони дуже цікавими. Семен Іванович читав також. Він дивувався, що це створено було без його відома, але все-таки його цікавило. На лекціях він ближче придивлявся до Шеремети. Це прізвище іноді згадували в розмовах разом з прізвищем Приходи, Козенка, Гнатюка. Якось так було, що Шеремету згадувалося частіше, ніж інших.

Шпачук не їздив додому на свята. Він проводив Різдво у місті. Зате він часто кудись зникав. Взагалі на лекції приходив не завжди. Варвара Сергіївна дала вже йому спокій, і не відомо, як він ще тримався в гімназії. Іншого вже давно звільнили б.

Василь Шеремета проходить Широкою. Йде просто, щоб пройтися, щоб когось зустріти. Гарний, морозний передвечір по Водохрищах. Він інколи зупиняється, оглядає вітрини, нові уланські з острогами “малиновий дзвін” чоботи, жіночі шовкові на дерев’яній нозі панчохи, листівки закоханих прилизаних кельнерів, антикваріят Грінберґа зі старими томами російського Брокгавза. Йому так хочеться зустріти сіро-синій капелюшок все одно де, бодай здалека, але його ніде не видно.

Вертаючись, проходить біля ресторану Хмелюка. Звідти виходить гурт молодих, різної масти людей, і між ними Шпачук. Ось він стоїть на своїх грубих, коротких ногах і розмовляє з Боркою Лейбахом. Одягнений він у шкіряну, трохи бахмату, куртку, яку за революції носили чекісти.

Побачив Шеремету... Він вже кидає Лейбаха і простує до Василя.

— А-а! Здоров! Дай п’ять! — він веселий, живий, безпричинно дрібно сміється. Його очі приємні і ясні, обличчя свіжо голене, не по-юначому округле.

— Як провів свято?

— Гаразд.

— Зайдеш, може, до мене?

— Гаразд.

Василеві цікаво поглянути на своє колишнє мешкання. Зайшли. Все по-старому. Старі лубкові літографії, вилиняле в позолочених рамах дзеркало, запах перепаленого масла, вогких перин і часнику. На столі варшавська газета “За Свободу”, історія Польщі Левіцького, історія політичної економії Туган-Барановського і три томи Марксового “Капіталу” київського видання московською мовою.

Увійшов колишній Василів господар малорос Пастерук. За царя він був начальником в’язниці і не може забути того щасливого часу. Тепер він служить на складі “Сполем”, приносить щомісяця мізерну платню і завжди зазначає:

— Ех! Колись ми щось важили. Не то, що ось ця жебранина. Здрастуйте, Вася! Как пожіваєтє?

— Нічого. Дякую.

— В каком вже класе?

— В шостій.

— Хм!.. А так недавно бил у пятом. Время йдьот. — На цьому розмова скінчилась. Узяв свою “За Свободу” і пішов до сусідньої кімнати.

Василь сидить на старому, розхитаному ліжку. Тут спить Шпачук, а минулого року тут спав він сам. Запитав Шпачука, чи буде ходити до школи.

— Знаєш, що мені школа, — сказав він. — Я вже однаково її не скінчу. Я вже застарий для школи. Війна забрала мої роки, а також революція. Я між вами все одно, що бик між телятами. А ти?

— Як звичайно, — казав Шеремета, розглядаючи том Маркса.

— Мав нагоду бачити ваш журнал...

-Ну і?..

— Нічого. Досить дитячий... Віршики... Панна Мединська пише про білі і ніжні сніжинки.

При слові Мединська Василь одразу почервонів і одвернувся. Шпачук, розуміється, все це помітив, але не показав того.

— А коли вже видасте ви? Мені хотілося б дечого повчитися, — сказав Василь.

— Чекай. Ще видамо. Мене тільки цікавить, чому, наприклад, тобі не бути з нами? Ну, Приходу я розумію... Він уже піп. Йому вже сняться книші... Але ти, Шеремето, цікавий хлопець... Передовик.

— На загальних зборах мене не так окреслено...

— На загальних зборах... Що таке загальні збори? Якийсь Москалюк...

— Знаєш, Прокопе, що? Оцього я якраз не люблю! “Якийсь Москалюк”... Тепер він “якийсь”... А чому зробили його головою?

— Для вигляду. Для фірми. Тому він і був таким головою, хіба не так? Но, но!.. Признайся... Тож я себе також не роблю головою.

— Я не про це...

— А цікаво про що?

— Не хочеться про це говорити.

— О! Говорити треба про все. Мова багато важить. Я, наприклад, хотів би з тобою багато говорити. Набралося чимало проблем, питань і досить цікавих. Бачу тебе в театрі, лізеш у перші ряди, пиячиш з Гнатюком... Ну, тому туди й дорога. Батько намеле, синок проп’є. Ти ж, скільки я знаю, тільки пнешся у перші ряди... А шкода. Можливо колись пожалієш і ти... Прогайнуєш молоді роки у школі, а потім... Так! Школа, а ще така, як наша, нічого тобі не дасть. Дасть тобі дипльом, яким зможеш після... — він ужив непристойні слова. — А нам треба знати життя. Велике, трудове. Ви там сходитесь, читаєте віршики... Таємна поліція має нагоду топтати за вами взуття, а потім вас посадять. Держава має поліцію, ви робите дурниці і будете думати, що кожний виконує святий обов’язок. Поліція буде вас шукати і лякатиме Варшаву страшними “вивротовцями”. А на ділі ви — діти. Все то нічого не варте, смішне. Не варте фунта поганого клоччя. За мову, за вивіску. Ви хочете писати так, а тамті ось так. Ті м’ясо, ті мєнсо, а ті і тамті, мов два козли, що зустрілись “на вузькій стежці”, як то колись писали в читанках. І от що ми такі за люди?

Колись тут був “старий” режим. Колись також з-під