Читати книгу - "Земля Санникова"

і тільки якесь порося, котре відстало від старших або бігло осторонь, потрапляло під удар списа або дрючка. На кабанів полювали пізно восени, коли вони були жирнішими й коли очерети блякли й валилися від морозу, багнища замерзали, а кабани залишали ці притулки й паслися на узліссях галявин і в лісі. На них улаштовували облави й били списами та стрілами із засідки, яка захищала від іклів. Холоди дозволяли зберігати їхнє м’ясо підвішеним на дереві в замороженому вигляді. Ще пізніше, вже як випаде перший сніг, полювали облавами на зайців, яких було багато й на галявинах, і в лісах.

Тривожні ознаки

У кінці липня сонце почало заходити не тільки за гребінь північного краю улоговини, але й за горизонт; почалися темні ночі, котрі швидко подовжувалися. З’явилися й перші ознаки осені: стрижі, які гніздилися в урвищах скель, збирались у великі зграї; молодь тренувалася в польотах, готуючись до далекої подорожі. Уцілілі гуси й качки також збиралися в зграї й перелітали з озера на озеро. Нічні тумани стали густішими й уранці довше висіли в улоговині.

Мандрівники ще напевно думали про зимівлю в Землі Санникова й добували полюванням запаси на зиму, які їхні жінки коптили або в’ялили, а сало топили й збирали в мішки, зшиті з товстих кишок. Але в кінці першого тижня серпня сталася подія, яка була початком кільком інших, що мали великі наслідки. У ніч на 8-е число мандрівників розбудив сильний підземний удар; спочатку спросоння їм здалося, що хтось щосили ломиться у двері землянки, потім вони почули глухий гул, ніби від важкого потягу, який рухався.

— Знову землетрус! — здогадався Ордин.

Землянку було тьмяно освітлено згасаючим багаттям; у його світлі, що мерехтіло, видно було стривожені обличчя чоловіків і жінок, які підвелися з постель.

Але ось удар повторився. Почувся тріск і скрипіння балок, згори посипалася земля. Вогонь багаття здригався; предмети, які висіли на кілках стояків і під навісами, хиталися; з-під землі лунало зловісне шипіння.

— Хоч наша землянка збудована міцніше, ніж інші, все-таки треба виходити надвір! — сказав Горюнов, хапаючись за одяг.

Жінки тремтячими руками застібиули свої пояски та, узявши одяг оберемком, кинулися до дверей. Чоловіки, вдягаючись на ходу, пішли за ними.

Ніч була незвичайно тепла й дуже ясна, завдяки сильному північному вітру, який розігнав туман. Галявину освітлював місяць, що висів уже над західним краєм улоговини. Незважаючи на шум вітру в листі ближнього лісу, то праворуч, то ліворуч, то попереду чути було гуркіт брил, які падали з урвищ.

Із землянки вождя лунали крики жінок, плач дітей, вигуки чоловіків. Частина її населення також вибігла вже надвір й одягалася. Скоро за ними пішла й решта, і всі збилися в купу поблизу виходу, із тривогою дивлячись на небо й обмінюючись зауваженнями. Амнундак підійшов до мандрівників; він був дуже наляканий.

— Знову трясеться земля, білі люди! — сказав він із докором. — Правду сказав великий шаман, що з приходом білих людей почнуться лиха онкілонів. З того часу, як ви прийшли, земля тряслася двічі й вампу нападали на нас.

— Але вампу воювали з вами завжди й земля тряслася раніше теж не один раз! — заперечив Горюнов.

— Ні, ніколи ще земля не тряслася так сильно! І от, дивись, місяць який червоний! Це провіщує велике лихо, — відповів Амнундак.

Новий сильний удар змусив його похитнутися; багато з тих, хто стояв поруч, попадали. Почулися крики жінок, плач дітей. На очах у всіх один із косяків землянки завалився всією масою, і стовп густого пилу здійнявся в повітря. Дерева захиталися.

— Чи всі вийшли з оселі? — вигукнув вождь.

— Усі, усі! — залунало у відповідь.

— Ні, не всі! — виправив жіночий голос. — Моя мати, Мату, хвора, залишилася лежати. Вона сказала, що їй однаково, де помирати.

— Тоді вона вже померла! — додав чоловік. — Навіс упав на неї.

— Розкидайте землю й колоди та звільніть жінку скоріше! — наказав Амнундак. — Принесіть вогню й дров, розкладіть багаття.

Але онкілони боялися входити до оселі; із зруйнованого навісу вони почали знімати дерен, з острахом поглядаючи на сусідні колоди. Аннуїр хоробро ввійшла до своєї землянки й винесла на дошці купу гарячих вуглин. Ордин і Горюнов принесли дров. І скоро багаття, яке запалало, внесло деяке заспокоєння, і весь рід зібрався навколо нього, крім кількох воїнів, які займалися розкопуванням. Удари тривали, і після кожного вони відбігали вбік, хоч на них ніщо не могло вже впасти. Земля весь час гула, дерева хитались; усі люди присіли, тому що на ногах було важко встояти. Гуркіт падаючих каменів не стихав.

— Велике лихо спіткало онкілонів!.. — шепотів Амнундак, дивлячись на багаття, яке здригалося від ударів.

Мандрівники помітили вже не один косий, ворожий погляд, кинутий на них тим чи іншим воїном й особливо жінками.

Аннуен, яка сиділа коло Ордина, у проміжку між ударами підвелася й приєдналася до жінок, які сиділи з іншого боку багаття; за її прикладом пішли обраниці Горюнова й Костякова, тільки Аннуїр і Раку лишилися на місці.

— Ми наче стаємо зачумленими! — півголосом сказав Горюнов, звертаючись до товаришів.

— Нічого, сонце зійде — усі заспокояться й забудуть нічні страхи! — безпечно відповів Костяков.

— А місяць став ще червонішим, — зауважив Ордин. — Через обвали, очевидно, здійнявся сильний пил.

Особливо сильний удар прокотився улоговиною з голосним гулом; підкинуло навіть дрова в багатті, які розсипалися врізнобіч. Знову залунали крики жаху; деякі люди, які сиділи навпочіпки, попадали. Собаки жалісно завили. Землянка вождя з глухим тріском завалилася вся, крім центральних стовпів, оточених тепер хмарою пилу. Воїни, що працювали, попадали, а схопившись, розбіглися.

— Ми гинемо, земля валиться, настав кінець нашому племені! — стогнали чоловіки й жінки; вони притискали до грудей дітей, які плакали; на всіх обличчях із розширеними очима відбився жах.

Коли стих гуркіт обвалів, моторошна паніка охопила галявину, бо й вітер раптово припинився. Усі почали мимоволі прислухатися. І от тишу порушили далекі, але чіткі звуки бубна, які магічно подіяли на онкілонів.

— Шаман наш живий! Шаман закликає духів землі заспокоїтися! — залунали радісні вигуки.

Цей сильний удар справді виявився останнім, і після нього на слабкіші вже не звертали уваги. Люди коло багаття почали дрімати, їх розбудив гул військового барабана сусіднього племені, то короткі, то довгі удари якого чергувалися один з одним і чудово долітали в нічній тиші; їм вторили інші — дальніх стійбищ. Усі стрепенулися й слухали з напруженою увагою. Коли ця зловісна музика затихла, Амнундак сказав Горюнову з докором:

— Багато наших осель зруйновано цієї ночі. Убито кількох жінок і дітей, поламано кістки