Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Над усе — Ешлі! Уперше в житті вона зненавиділа Тару, зненавиділа довгу червонясту дорогу, що збігала з пагорба до річки, зненавиділа червоні поля, на яких пускав пагони зелений бавовник. Кожен клапоть землі, кожне дерево й струмок, кожен путівець і стежка нагадували їй про нього. Він належав іншій жінці й пішов на війну, але дух його досі витав тут над присмерковими шляхами, досі всміхався до неї мрійними сірими очима в затінку веранди. І за кожним разом, коли дорогою від Дванадцяти Дубів чувся цокіт копит, серце її щемко озивалося — чи не Ешлі їде?

Вона зненавиділа тепер і Дванадцять Дубів, що їх так була любила. Вона й ненавиділа ту садибу, але водночас і поривалася туди — почути, як Джон Вілкс і дівчата говорять про нього, почути, як вони читають уголос його листи з Вірджинії. Хоч як їй було боляче, вона таки слухала їх. Її вернуло від ригористичної Індії і дурнувато розпатяканої Душки, вона знала, що і їхнє ставлення до неї таке саме, але не знаходила в собі сили не їздити туди. І кожного разу, повернувшися з Дванадцяти Дубів, похнюплено падала на своє ліжко й відмовлялася виходити на вечерю.

Саме ці відмови від їжі й непокоїли найдужче Еллен і Мамку. Наставивши на тацю найспокусливіших наїдків, Мамка приносила їх до неї в кімнату, даючи наздогад, що тепер, овдовівши, вона може наїдатися вволю, але що ж, як Скарлет нічого не смакувало!

Коли доктор Фонтейн цілком поважно заявив Еллен, що розбите серце часто призводить жінок до послаблення здоров’я і до могили, та пополотніла: їй і самій ці страхи не давали спокійно спати.

— То що ж робити нам, докторе?

— Зміна оточення була б найкращим ліком для неї,— відказав Фонтейн, найдужче заклопотаний тим, як би його позбутися обтяжливої пацієнтки.

Отож Скарлет, хоч і без великого ентузіазму, вирушила разом з немовлям у гості, спершу до батькових братів та Робійярів у Саванну, а потім до сестер Еллен — Полін та Юлейлії — у Чарлстон. Однак повернулася вона додому на місяць раніше, ніж Еллен сподівалася, і зовсім не стала пояснювати, чому так сталося. У Саванні прийняли її дуже радо, але Джеймс і Ендрю зі своїми жінками були похилого віку й цілі дні сиділи вдома та згадували минуле, яке ніскільки Скарлет не цікавило. Те саме повторилося й у Робійярів, а Чарлстон, на думку Скарлет, взагалі виявився бридким місцем.

Тітонька Полін та її чоловік, маленький дідок з підкреслено чемними манерами й відстороненим виглядом людини з бозна-колишнього часу, жили над річкою на куди більш відлюдній плантації, ніж навіть Тара. До найближчих їхніх сусідів було двадцять миль присмеркової дороги через глухі болота, зарості кипарисів та дубів. Коли Скарлет дивилась на ці величезні дуби, оповиті сірими торочками моху, в неї мурашки бігали по спині й спливали на пам’яті Джералдові розповіді про ірландських привидів, що снують у сиво-мерехтливій імлі. Робити там було абсолютно нічого, ото хіба тільки вдень плести, а ввечері слухати, як дядечко Kepi читає вголос високоповчальні твори добродія Булвер-Літтона.

Не менша нудьга панувала і в Чарлстоні, у просторому будинку тітоньки Юлейлії на Беттері, прихованому від людських очей за високим муром і садом. Скарлет, що звикла до широкої панорами нагористих червоних ланів навколо, почувала себе в Чарлстоні як у в’язниці. Хоч тут було людніше, ніж у тітоньки Полін, але Скарлет не подобалися гості цього дому, всі такі манірні й церемонні зі своїми традиціями і родовитістю. Вона розуміла, що вони бачать в ній дитя мезальянсу й дивуються, як дівчина з роду Робійярів могла вийти заміж за якогось чужака-ірландця. Скарлет відчувала, як тітонька Юлейлія раз у раз ніби вибачається перед ними за неї. Її це поймало люттю, бо походження для неї важило не більше, ніж для батька. Вона пишалася Джералдом, тим, що він усього досяг самотужки, тільки завдяки своїй ірландській кмітливості.

До того ж чарлстонці так перебільшували свої заслуги у взятті Форту Самтер! Боже милостивий, невже вони не розуміють, що якби серед них не знайшлося дурнів, котрі першими розпочали стрілянину й війну, то хіба рано чи пізно котрісь інші йолопи не зробили б цього? Звикла до жвавої балачки мешканців північної Джорджії, вона навіть тутешню протяглу вимову сприймала як щось маніжне. Їй здавалося, що як вона ще раз почує «паальма» замість «пальма», «діім» замість «дім», «маамо», «таату» замість «мамо» й «тату», то заверещить з відрази. Це дратувало її до такої міри, що під час одного офіційного візиту вона, на превелику прикрість тітоньки, заговорила з ірландським акцентом, вправно наслідуючи Джералдову манеру вимовляти слова. А потім вона повернулася до Тари. Краще вже терпіти болісні спогади про Ешлі, ніж тягучу чарлстонську говірку.

Еллен, заклопотана вдень і вночі тим, як збільшити прибутковість Тари на добро Конфедерації, вжахнулася, побачивши, якою худою, блідою та злорікою повернулась її старша дочка з Чарлстона. Вона й сама колись зазнала, як болить розбите серце, тож тепер, ніч у ніч лежачи поряд з Джералдом, що безтурботно собі хріп, сушила голову, чим би розрадити доччину тугу. Чарлзова тітонька, міс Дріботун Гамільтон, уже не раз писала їй, умовляючи відпустити Скарлет до Атланти на тривалу гостину, і ось нині Еллен уперше почала серйозно обмірковувати цю пропозицію.

Тітонька й Мелані мешкали самі у великому будинку «без чоловічої опіки тепер, коли не стало нашого дорогого Чарлза», як писала міс Дріботуп. «Звичайно, в Атланті є ще мій брат Генрі, але він не живе разом з нами. Скарлет, мабуть, згадувала вам про Генрі. Делікатність не дозволяє мені докладніше розписувати це в листі. Нам з Меллі буде багато легше й безпечніше, коли Скарлет приїде до нас. Утрьох самотнім жінкам усе краще, ніж удвох. І, може, люба Скарлет розважить своє горе, доглядаючи наших мужніх хлопців у тутешніх шпиталях, як це Меллі робить, ну і, звичайно, і Меллі, й мені страшенно кортить побачити її дорогеньке малятко...»

Отож кінець кінцем жалобні одіння Скарлет знову спакували, і вона вирушила до Атланти, взявши з собою Вейда Гемптона та його няньку Пріссі, купу напучень від Еллен та Мамки щодо того, як їй там поводитись, і сотню конфедератських доларів від Джералда. Скарлет не дуже охоче вибиралася до Атланти. Тітоньку Дріботуп вона вважала найтупішою з усіх старих дам, а перспектива жити під одним дахом з дружиною Ешлі й зовсім її не тішила. Але сидіти в Тарі, де на неї звідусіль чигали спогади, їй стало