Читати книгу - "Таємничий острів"

супутники, розігрівшись від ходьби, майже його не помічали. Втім, день почався тихий, безвітряний, а коли вітру немає, значно легше витримувати навіть міцні морози. Сонце сяяло, але не гріло, його величезний диск, що піднімався над водою, неначе тихо погойдувався в небі. Море простиралося спокійною гладдю, яскраво-синє, немов затока Середземномор’я погожої днини. Вдалині, миль за чотири до південного сходу, чітко вимальовувалися обриси мису Пазура, вигнутого, як турецький ятаган. Ліворуч болотисту низину відмежовувала вузька стрілка, яка здавалася в променях сонця, що сходило, вогненною рискою. Безсумнівно, у цій частині бухти З’єднання, нічим, навіть піщаною обмілиною, не відділеній від відкритого моря, кораблі, гнані східними вітрами, не знайшли б собі притулку. Застигла, спокійна поверхня моря, рівний синій колір води, не скаламученої жовтуватими плямами, і, нарешті, відсутність рифів свідчили, що берег обривається кручею й тут відразу ж починаються страшні глибини океану. Ліси Далекого Заходу залишилися позаду миль за чотири, виднілися темною стіною їхні перші зарості. Картина навколо була сумовита, колоністи начебто опинилися на похмурих берегах якогось острова Антарктики, вкритого снігом і льодами. Мандрівники зробили привал, щоб поснідати. Розпалили багаття з висохлих водоростей. Наб приготував сніданок, що складався з холодного м’яса і «чаю Освего».

Колоністи їли, насторожено дивлячись навколо, — ця частина острова Лінкольна виявилася такою порожньою, так різко контрастувала із західним його краєм! І журналіст сказав, що, коли б випадково вони, зазнавши катастрофи, опинилися на цьому березі, у них склалося б най сумовитіше уявлення про свої майбутні володіння.

— Я навіть думаю, що навряд чи нам вдалося б досягти цього берега, — додав Сайрес Сміт. — Глибина тут велика, з моря не піднімається жодної скелі, на якій ми могли б знайти собі притулок. Біля Гранітного палацу в морі є хоч обмілини, є острівець — це все-таки збільшувало можливості порятунку. А тут абсолютно нічого — тільки безодня!

— Дивна справа, — задумливо сказав Гедеон Спілет, — острів наш досить малий, а яке тут розмаїття поверхні й ґрунту! Власне кажучи, подібну багатоманітність можна очікувати лише на великому просторі суші, на якому-небудь материку. Західна частина острова вражає своїми природними багатствами і родючістю ґрунту. Справді, її немов омиває тепла течія, що йде з Мексиканської затоки, а до північних і південно-східних берегів начебто підступає Льодовитий океан.

— Цілком слушно, дорогий Спілет, — зауважив Сайрес Сміт. — Мене це теж вражає. Весь острів, його обриси, його природа якісь незвичайні. Тут немов зібрані зразки всіх пейзажів, які можна зустріти на материку, і я не здивуюся, якщо виявиться, що наш острів був колись частиною материка.

— Що? Материк посередині Тихого океану? — вигукнув Пенкроф.

— А чому це неможливо? — запитав Сайрес Сміт. — Хіба не може бути, що Австралія, Нова Ірландія й усе, що англійські географи називають Австралазія, колись існувало разом з нинішніми архіпелагами Тихого океану як єдиний материк, шоста частина світу, така ж велика, як Європа або Азія, як Африка і обидві Америки? Я цілком припускаю, що всі острови, які піднімаються нині над безкрайньою широчінню Великого океану, не що інше, як гірські вершини материка, поглиненого морською безоднею, але в доісторичні часи він піднімався над водами океану.

— так само, як Атлантида? Справді? — сказав Герберт.

— так, дитино… Якщо тільки Атлантида коли-небудь існувала.

— так що ж, може, острів Лінкольна був частиною цього затонулого материка? — запитав Пенкроф.

— Можливо, — відповів Сайрес Сміт, — і тоді цілком зрозумілим стане розмаїття дарунків природи, які ми тут зустрічаємо.

— І значна кількість тварин, що водяться на ньому, — додав Герберт.

— так, друже, — відповів інженер. — Ось ти мені й підказав ще один доказ на користь мого припущення. Адже ми на нашому острові бачили дуже багато тварин, і цікавіше за все, що тваринний світ відрізняється тут великою розмаїтістю. Причина ж, на мою думку, та, що острів Лінкольна колись був частиною якогось великого материка, що поступово занурився в безодню океану.

— Он як! — озвався Пенкроф, мабуть не зовсім довіряючи сказаному. — Мабуть, цей залишок колишнього материка теж може зникнути, і тоді вже між Америкою й Азією не буде ніякої суші?

— Ні, чому ж, — відповів Сайрес Сміт, — існуватимуть нові материки. їх зараз будують мільярди мільярдів малесеньких істот.

— Хто будує? Які такі мулярі?

— Коралові поліпи, — відповів Сайрес Сміт. — Адже це вони безперестанною своєю роботою створили острів Клермон-Тоннер, численні атоли й інші коралові острови Тихого океану. Сорок сім мільйонів цих поліпів важать тільки один гран,[19] а все-таки такі мікроскопічні організми, поглинаючи солі й інші тверді речовини, розчинені в морській воді, засвоюючи їх, виробляють вапняк, а з нього утворяться величезні підводні споруди, які щільністю і твердістю не поступаються граніту. Колись, у первісні часи, природа творила землю за допомогою вогню, здіймала складками кору земну, а тепер вона поклала на мікроорганізми обов’язок замінити вогонь, тому, що в надрах земної кулі його рушійна сила явно зменшилася — про це говорить нам велика кількість згаслих вулканів, розкиданих на поверхні нашої планети. І я думаю, що минуть століття, і безупинна робота коралових поліпів, можливо, перетворить Тихий океан на великий материк, де оселяться прийдешні покоління людей і принесуть туди цивілізацію.

— Ой, довго чекати! — зітхнув Пенкроф.

— Природа не квапиться, час працює на неї, — відповів інженер.

— А навіщо нам нові материки? — запитав Герберт. — Мені здається, людству цілком достатньо тих меж землі, які зараз у нього є. Але ж природа не робить нічого даремного.

— Дійсно, нічого даремного вона не робить, — погодився Сайрес Сміт. — Але ось як можна пояснити, навіщо в майбутньому людству знадобляться нові материки, і саме в тропічній зоні, де зустрічаються коралові острови. По-моєму, таке пояснення цілком припустиме.

— Ми слухаємо, містере Сайрес, — відгукнувся Герберт.

— Ось у чому справа: більшість учених сходяться на думці, що земна куля коли-небудь загине, або, точніше, що через її охолодження всяке життя на Землі виявиться неможливим. Мають розбіжність вони лише в поясненні причини такого охолодження. Одні вважають, що воно відбудеться через зниження температури Сонця, яке настане через багато мільйонів років, інші говорять, що поступово згасне вогонь, палаючий у надрах Землі. Вплив його, на мій погляд, значно більший, ніж це звичайно припускають. Я особисто дотримуюсь цієї останньої гіпотези і ось чому. Візьмімо, наприклад, Місяць. Це зовсім охололе світило, і на ньому вже неможливе будь-яке життя, хоча кількість тепла, яке Сонце виливає на його поверхню, не змінилася. Охолов же Місяць через те, що в його надрах зовсім згасли вогненні вихори, яким він завдячує своїм виникненням, як і всі тіла зоряного світу. Коротше кажучи, яка б не була причина, але Земля