Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Є також подробиці, що справляють не дуже приємне враження: чорношкірий юдей із Кочіна, який розповідає про Альмотасима, каже, що шкіра у нього темна; християнин розповідає, що він стоїть на вежі з розкритими обіймами; рудий лама пригадує, що він сидів, «як ця статуетка з жиру, яку я виліпив і якій поклонявся в монастирі Ташингульпо». Ці розповіді натякають на існування єдиного Бога, що пристосовується до відмінностей людських. Не вельми творча ідея, як на мою думку. Не скажу того самого про іншу ідею: про гіпотезу, що й Усемогутній теж Когось шукає, а цей Хтось у свою чергу шукає Когось вищого за Себе (або просто необхідного й рівного) і так до Кінця — або, точніше, до Безкінця — Часу або в циклічному обертанні. Альмотасим (ім’я восьмого халіфа з династії Аббасидів, який переміг у вісьмох битвах, народив на світ вісьмох хлопчиків і вісьмох дівчаток, залишив по своїй смерті вісім тисяч рабів і перебував на троні протягом вісьмох років вісьмох місяців і вісьмох днів) етимологічно походить від словосполучення «Шукач притулку». У варіанті 1932 року той факт, що об’єктом мандрів був мандрівник, природно пояснював труднощі його пошуків; а у варіанті 1934-го — автор віддав перевагу тій дивній теології, про яку я розповів. Отже, Мір Багадур Алі, як ми змогли переконатися, не зміг уникнути найбанальнішої спокуси, що таїться в мистецтві: бажання бути генієм.

Я перечитав написане вище й відчув докори сумління за те, що не досить описав переваги книжки. А в ній присутні ознаки високої цивілізованості; наприклад, суперечка, яка відбувається в дев’ятнадцятому розділі, коли ми вгадуємо друга Альмотасима в одному з її учасників, що не спростовує софізми свого супротивника, «щоб не надто хизуватися своєю правотою й не перетворювати її на тріумф».

Вважають, що для хай там якої сучасної книжки почесно походити від якоїсь книжки стародавньої; адже ніхто не бажає (як сказав Джонсон) бути чимось зобов’язаним своїм сучасникам. Неодноразові, але мало значущі паралелі Джойсового{225} «Улісса» незмінно розбуджують — я ніколи не міг зрозуміти чому — захоплені відгуки критиків; і так само аналогії, що виникають між сюжетними ходами роману Багадура та глибоко шанованою «Розмовою птахів» Фаридаддина Arrapa, здобули не менш загадкову похвалу в Лондоні й навіть в Алагабаді та в Калькутті. Не бракує й інших джерел. Якийсь доскіпливий дослідник помітив певну схожість між першою сценою роману та оповіданням Кіплінґа «Оп the City Wall»[120]. Багадур погоджується, але при цьому додає, що було б ненормально, якби два описи десятої ночі місяця мухаррама не збігались… Еліот{226} має більше підстав згадати про сімдесят пісень незавершеної алегорії «The Fanry Queene»[121], в яких героїня, Ґлоріана, не з’являється жодного разу — як це відзначив у своєму критичному есеї Річард Вільям Черч{227}. Я, зі свого боку, хотів би скромно вказати на одного попередника, далекого, проте можливого: на кабаліста з Єрусалима Ісаака Лурію, який у шістнадцятому сторіччі стверджував, що душа предка або вчителя може ввійти в душу нащасного, щоб утішити її або напутити. Цей різновид метемпсихозу{228} називається «Іббур»[122].

Мистецтво образи

Натхненне й ретельне вивчення багатьох літературних жанрів наштовхнуло мене на думку, що образа й насмішка заслуговують, либонь, на більшу увагу. Той, хто завдає образи (сказав я собі), знає, що й сам може стати її жертвою і що «кожне слово, яке він промовить, може бути використане проти нього», як чесно остерігають нас працівники Скотланд-Ярду. Страх перед можливістю такого повороту подій примусить його вдаватися до особливо витончених ходів, якими він зазвичай не користується за нормальних обставин свого життя. Він захоче залишитися невразливим і на певних сторінках зуміє цього домогтися. Порівняння ядучих нападок Поля Ґруссака{229} з його туманними панегіриками — не кажучи вже про таку практику, до якої вдавалися Свіфт, Джонсон і Вольтер, — надихнули мене на цю ідею чи підштовхнули до неї. Проте чимало з моїх попередніх гіпотез розвіялися, коли від приємного читання цих літературних уколів я перейшов до ретельного дослідження їхнього методу.

Я відразу зрозумів, що хоч моя гіпотеза і глибоко справедлива, проте вона вразлива в деяких тонкощах свого застосування. Насмішник і справді вдається до ухильних ходів, але це ходи картонного шулера, який цілком довіряється таємницям колоди, визнає над собою владу її порочного неба, яке всіяне замість зір двоголовими персонажами. Три королі виграють у покері, але нічого не означають у труке{230}. Кожен полеміст мусить підкорятися не менш умовним законам. А втім, уже рецепти вуличної сварки можуть правити за наочну ілюстрацію будь-якої можливої полеміки. Скажімо, коли який-небудь брутальний провінціал ототожнює вашу матір із представницями найстародавнішої професії або посилає вас у відоме місце, яке має не одну назву, або зображує бридкий звук, — і безглузда умовність, яку, проте, всі визнають, визначає, що цими хамськими витівками він принижує не себе самого, а мовчазну публіку, яка при цьому присутня. А нерідко і слова бувають непотрібні. Досить показати дулю або копнути носаком стіну будинку (S a m р s o n: І wil take the wall of any man or maid of Montague’s. — A b r a m: Do you hite your thumb at us, sir?[123]), і це десь 1592 року було великою образою як у шекспірівській Вероні, так і в пивницях, борделях чи на циркових аренах у Лондоні. А в державних школах діти з цією метою показують язик або свистять крізь пальці.

Іще один поширений спосіб принизити людину — це назвати її «собакою». Ті, хто прочитає, що сталося 146-ї ночі з книги «Тисяча й одна ніч», довідаються про те, що син Адама замкнув у міцній скрині сина лева й при цьому промовив такі слова: «Доля тебе повалила, й тепер не допоможуть тобі піднятися на ноги ніякі хитрощі, собако пустелі».

Крім того, існує щось подібне до умовного словника для тих, хто хоче натренувати себе в мистецтві злослів’я. Так, наприклад, титул «сеньйор», який часто — з неуважності або внаслідок помилки — пропускають в усній мові, набуває іронічного відтінку, коли його надрукують. «Доктор» — ще одне принизливе означення. Згадати, що ці сонети склав доктор Луґонес, означає проголосити їх поганими навіки, відкинути кожну з їхніх метафор. На першу згадку про доктора помирає напівбог і залишається жалюгідний аргентинський кабальєро, який носить паперові манишки, двічі на день голиться і будь-якої миті може померти від ядухи. Залишається тільки неусувна й невиліковна