Читати книгу - "Божественна комедія"

Григорія подвигнув на звитягу.

76 Великий імператор цей – Траян.

Вдова, ридавши, за вузду спиняла

Коня в найліпшого з нехристиян.

79 Навкруг у корогвах з орлом стояла

Кіннота, і нечутна іздаля

Десь військова сурма похід співала.

82 Сердешна жінка наче примовля:

«Скарай убивць мого, владарю, сина.

Хай і мене поглине з ним земля!»

85 Він каже: «Кари не втече провина,

Як вернемо». Вона: «Ти б хоч зирнув,

А то ще набіжить лиха година,

88 Й не вернеш ти». А він: «Я б не вернув, —

Наступник зробить». А вона: «Що в тому,

Як викона хтось те, що ти забув?»

91 А він: «Веде обов’язок додому,

Бо справедливість дужча од війни,

І жалість заступає путь відому».

94 Для кого не існує новини,

Той тут створив для всіх видиму мову,

Нову для нас, бо ми – землі сини.

97 І поки милувавсь я знову й знову

На образи покори, любі тим,

Хто знає руку різьбаря чудову, —

100 «Багато духів кроком нешвидким, —

Шепнув поет, – з мого підходять боку, —

Угору ми за ними вслід ходім».

103 На все нове пожадливому оку

Слова ці стільки додали снаги,

Що вмить на стежку глянув я широку.

106 Хотів би я, читачу дорогий,

Щоб ти не знітивсь, звірившися чуду,

Як саме Бог велить платить борги,

109 І в формі мук побачив би полуду,

Бо суть настане після всіх страждань,

Які скінчаться в день Страшного суду.

112 Почав я: «Вчителю, там суне, глянь,

Щось неподобне зовсім, незбагненне,

І сповнивсь я непевності й вагань».

115 І він мені: «Моє хоч око вчене,

Та їх придавлює такий тягар,

Що помилився погляд навіть в мене.

118 Ти краще придивися до примар,

Що йдуть під брилами уздовж дороги, —

То й зможеш уявити ступінь кар».

121 Пихатий християнський роде вбогий,

В сліпих думках у тебе голова:

Ногам ти віриш, хоч задкують ноги.

124 Хіба не бачиш ти, що ми черва,

Що з нас метелик ангельський виходить

І мчить туди, де істина жива?

127 Чом півнем розум твій себе поводить?

Не знаєш ти, що ми – комахи, глей,

Де розвій лиш невивершений бродить?..

130 Коли як слупи статуї людей

Стоять, і кожна стелю підпирає,

Притиснувши коліна до грудей,

133 То вигляд їх несправжніх мук звертає

На справжні муки глядачів чуйних;

Я також співчуття звернув безкрає

136 На більш чи менш зігнутих духів тих,

Яких згинали більші й менші брили,

Й здавалося, найбільш терплячий з них

139 Немов зітхав: «Немає більше сили!»

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

1 «Наш Отче, ти, який живеш на небі

Не через те, що замкнений у нім,

А люблячи істот, близьких до Тебе!

4 Іменню й силі будуть хай Твоїм

Од всіх створінь хвала і слава щирі,

Подяка й захват духом всесвятим!

7 Твоє до нас хай прийде царство в мирі,

Інакше відшукати вірну путь

Не може розум у всесвітнім ширі!

10 Як волю в жертву в небесах здають

Всі ангели, співаючи «Осанна!»,

Хай на землі тим шляхом люди йдуть!

13 Хай нині нам спаде щоденна манна,

Без неї-бо пустельний світ страшний

І відстає квапливість ненастанна!

16 Як ми вини даруєм, хоч вони

Страждань нам завдають, так, благодійний,

Нам цнот не зважуй, а даруй вини!

19 Чеснотам нашим захисте надійний,

Удари відвертай, подай снаги,

Бо спокушає ворог нас постійний.

22 Останнє просим, Боже дорогий,

Не нам, бо нам уже не допоможе,

А тим, що йдуть за нами, Всеблагий!»

25 Отак, благавши милосердя Боже

За себе і за нас, вони несли

Каміння, на важке сновиддя схоже.

28 Під різним тягарем поволі йшли,

Утомлені, зажурені хилились,

Щоб змиті плями світу з них були.

31 Як треба, щоб ми тут за тих молились,

Хто в муках нас не забуває там,

Де корені од волі відділились!

34 Допомогти б їм, щоб збулися плям,

Якими світ забруднює людину,

І, чисті й вільні, віддались зіркам!

37 «О, хай вам швидше випростає спину

Той милосердий, що надасть вам крил

У небесах ширяти без упину!

40 Скажіть, як вийти нам хутчій на схил,

Що нас би вивів на жадані сходи,

І як найменше витратити сил,

43 Бо тіло це, Адамове з породи,

Якого не ввібрала ще земля,

Важкої, дуже втомної природи».

46 І відповідь, неначе й не здаля,

Тому, за ким ішов я цими днями,

Нас досягла не знати звідкіля

49 Й така була: «Ідіть направо з нами,

І тут очам відкриються місця,

Де можна йти немертвими ногами.

52 Якби не заважала брила ця,

Що нахиляє лоб мені пихатий

І змушує не піднімать лиця,

55 Я б глянув, хто, живий, себе назвати

Не хоче, і настійність би моя

Умовила за мене попрохати.

58 Значного був тосканця сином я,

Гульєльмо він Альдобрандеско звався, —

Ви, сподіваюсь, чули це ім’я.

61 До того предками я хизувався

І видатними подвигами їх,

Що в серці навіть спогад не з’являвся

64 Про спільну матір; зневажав я всіх,

Тому й помер, як сьєнець кожен знає,

А в Кампаньятіко – всі, до малих.

67 Омберто я; пишання це безкрає

Мене зоставило без голови,

І весь мій дім од нього лихо має.

70 Зніс брилу я на шлях цей коловий

І, поки Бог мої припинить муки,

Мерцем роблю, як не робив живий».

73 Понурившись, сумної мови звуки

Я вислухав; тут інший дух зирнув

На мене з-під