Читати книгу - "Казки народів світу"

І він розповів дівчині все, як було.

— О, яка чарівна історія! — вигукнула вона. — А ви, певне, чарівний принц.

— Ні,— похитав юнак головою, — я бідняк з бідняків і ще зовсім недавно блукав сліпим по світу.

І він розказав дівчині про свої пригоди.

— О, це так цікаво, що я мушу вийти за вас заміж! — вигукнула дівчина.

Вона повела юнака до батька. Як побачив граф, що донька здорова та весела, знетямився від щастя. Звичайно, батькові не дуже припала до вподоби звістка про те, що вона збирається заміж за бідняка без роду і без племені. Та перечити не став — яка була б із того користь?..

Незабаром справили бучне весілля.

Час збігав. Якось гуляв юнак у лісі і зустрів там злиденного жебрака. Придивився до нього й упізнав свого старшого брата. Підкликав його до себе та й питає:

— Давно ти жебракуєш?

— О вельможний пане, раніше ми з братом ходили по світу, а потім він мене покинув.

— Чому?

— Був він чоловік пожадливий і завидющий. Завжди боявся, що мені перепаде більший і кращий шматок. Тож завів він якось мене в ліс і там покинув…

— Невже отак усе було? А може, навпаки? Згадай лишень! Приглянься до мене — хіба не впізнаєш?

Приглянувся жебрак до розкішно вбраного пана і впізнав у ньому рідного брата.

— Невже це ти? Ти ж був сліпий та ще й убогий!..

— Авжеж, був, але завдяки тобі став зовсім інший.

Упав жебрак на коліна і заблагав брата, щоб той простив його. Брат щиро простив, бо був він добрий, зла не вмів держати. На цьому б і казці кінець. Але річ у тім, що старшому братові повсякчас гризла голову думка: як же прозрів його брат і як він забагатів? Коли вже стало невміч, прийшов він до брата та й питає:

— Як ти прозрів, як забагатів? Я дуже хочу це знати! Розкажи мені, брате, прошу!

Не хотів менший брат розказувати, але старший так просив і молив, що він не встояв. Усе розказав, як було. Однак відразу застеріг:

— Брате, не ходи до того дуба, не гніви долю! Тобі ж тепер добре живеться!

Але старшого брата взяли чорні заздрощі. А заздрощі, ми всі це знаємо, — кепський порадник. Вирушив він у далеку дорогу. Нарешті добувся до знайомого лісу і знайшов заповітний дуб. Виліз на його вершечок і заховався поміж гілок.

Опівночі почув він виття і ревіння. Під дубом зібралися звірі й повели свою бесіду.

— Скажи-но, леве, — першим обізвався вовк, — які новини ти нам приніс?

— Маю новини, та не скажу, — пробурчав лев. — Адже те, що ми говорили останнього разу, стало комусь відомо, бо графова донька вже не слабує, а в тому місті, де люди гинули від спраги, зненацька забило чисте джерело.

— Отже, хтось виказав людям наші таємниці! — гнівно вигукнув ведмідь.

— Присягаюся, це не я! — вищирив зуби вовк.

— І не я! — рохкнув вепр.

— Та вже ж і не я! — вереснула лисиця.

— І не я! — прошепотів заєць.

— Цитьте, цитьте! — заспокійливо мовив лев. — Мабуть, хтось сидів тоді на дереві й підслухав нас.

Тут заєць підвів голову й поміж темного дубового листя помітив людину.

— Ага! — мовив він протягом. — Він і тепер нас підслуховує. Лізь-но, ведмедю, нагору і скинь цього пройдисвіта на землю.

— Овва! — скривився ведмідь. — Та доки я скину його з дерева, доки злізу на землю, від нього хіба що кістки залишаться.

— Як тобі не соромно! — обурено вигукнули звірі.— Невже ти не віриш у нашу чесність? Ми, ясна річ, тебе почекаємо.

— Ну, якщо так, то полізу…

Вибрався ведмідь на дуб, ухопив старшого брата за пояс і скинув на землю. Зліз униз — аж диви! — ні людини, ні звірів!

Образився ведмідь на своїх друзів і побіг у лісову хащу.

Відтоді він так і не виходить з лісу.

ЛИС, ЦАП І МІШОК МОРКВИ

Фризька народна казка

Бігли якось удвох лис і цап, дуже голодні. А тут чоловік їде возом, везе мішки з морквою. На повороті віз підскочив, один мішок і впав на землю. Чоловік цього не помітив і поїхав далі.

— Це моя морква, — сказав лис, підбігши до мішка.

— Відійди! — заявив цап. — Морква моя, бо це їжа саме для кіз.

Лис вишкірив зуби на цапа, а цап наставив роги на лиса, і так вони довгенько стояли один проти одного. Нарешті лис і каже:

— Так ми ще довго тут будемо стовбичити і сваритися, а пуття з того не буде. Краще позмагаймось! Он, бачиш, стоїть закопаний стовп. Хто його перекине, того й морква буде.

— Гаразд! — зрадів цап. — Це мені раз плюнути.

Розігнався та в стовп головою лусь! А стовп і далі стоїть собі.

Разів чотири бив іще цап у нього рогами з розгону, аж поки в нього роги тріснули. А стовпові хоч би що, стоїть, як і доти.

Настала черга лисові силу показати. Почав він рити землю навколо стовпа, підкопувати його. Рив, рив, аж геть увесь зіпрів, поки нарешті до кінця добрався. Стовп і впав. Та був він такий важкий, що коли, падаючи, вдарив лиса по задній нозі, то й зламав її.

Лежить стовп на землі, а цап каже лисові:

— Забирай моркву! Мені вже нічого не треба, так голова болить.

А лис у відповідь:

— Де там! Я тепер до неї й підійти не можу.

Однак полежавши та відхекавшись, лис усе-таки звівся на три ноги й пострибав до мішка.

Але поки вони отак змагалися, чоловік той побачив, що на возі мішка не вистачає, завернув коней і поїхав назад. Побачив свій мішок і забрав його перед самісіньким носом у лиса.

ДЕВ’ЯТЬ БРАТІВ-СІРОМАНЦІВ

Хорватська народна казка

Було в матері дев’ять синів і десята дочка, а чоловіка не було — на війні загинув. У хаті вдова часто навіть хліба не мала. Усе, що заробить, було, на селі, віддасть дітям, і вони з’їдять. Траплялося навіть, що доки вона нагодує мале в колисці, то й їй уже нічого не залишалося. Так раз було, другий, нарешті матір розібрала досада, і вона каже спересердя:

— Ох діти, чого ви, мов ті вовки, завжди такі голодні, що й не нагодуєш вас. Бодай ви вже вовками стали та в лісі жили.

Не встигла вона ці слова вимовити, як усі її сини раптом втратили людську подобу — у них повиростали вовчі пащі, шпичасті