Читати книгу - "Воно"

— Хто такий Майк Хенлон?

— Ще один хлопчик, з яким ми приятелювали — з яким я подружився після того, як Джорджі загинув. Звичайно, він уже не хлопчик. Усі ми більше вже не діти. Це Майк телефонував, по трансатлантичному кабелю. Він питає: «Альо, я додзвонився в помешкання Денбро?» Я відповідаю: «Так», а він мені: «Білле, це ти?», я відповідаю: «Так», а він мені: «Це Майк Хенлон». Одро, це для мене нічого не означало. Так само він міг би бути продавцем енциклопедій або платівок Берла Айвза[195]. А потім він додав: «З Деррі». І коли він це промовив, наче певні двері прочинилися всередині мене і якесь страшне світло сяйнуло звідти, і я згадав, хто він такий. Я згадав Джорджі. Я згадав усіх інших. Все це трапилось…

Білл клацнув пальцями.

— Отак-от. І я вже знав, що він попросить мене приїхати.

— Приїхати туди, в Деррі?

— Йо, — він зняв окуляри, потер очі, подивився на неї. Ще ніколи в житті вона не бачила такої наляканої людини. — Туди, в Деррі. Тому що ми обіцяли, сказав він, і ми таки обіцяли. Ми тоді пообіцяли. Всі ми. Кожен із нас, дітей. Ми стояли в ручаї, що протікав Пустовищем, взявшись колом за руки, стояли й надрізали собі долоні уламком скла, і то було так, наче зграйка дітлахів грається у кровних братів, от тільки то було справжнім.

Він простягнув до неї долоні, і посередині обох вона побачила щільно прокреслену драбинку з білих ліній, які могли бути зарубцьованими шрамами. Вона тримала в своїх руках його руку — обидві його руки — безліч разів, але ніколи раніше вона не помічала в нього на долонях цих шрамів. Вони були блідими, це так, але вона б ніколи не повірила…

А вечірка! Та вечірка!

Не та, на якій вони познайомилися, хоча ця, друга, стала щасливим, як у книзі, фіналом для тієї першої, адже проводилася з нагоди закінчення зйомок «Лігва Чорного Демона». Ця була бучною і п’яною — абсолютно традиційна для каньйону Топанга вечірка[196]. Можливо, трохи менш безпутною, ніж більшість лос-анджелеських вечірок, на яких вона бувала, тому що зйомки пройшли краще, ніж вони мали бодай якесь право на те сподіватися, і всі присутні це розуміли. Для самої Одри Філіпс вона виявилася ще кращою, тому що тоді вона закохалася у Вільяма Денбро.

Як там звали ту самозвану хіромантку? Одра тепер уже не могла пригадати, тільки те, що та була однією з двох асистенток гримера. Одра пригадала, як посеред вечірки та дівчина здерла з себе блузку (під якою виявився вельми прозорий ліфчик) і зав’язала її в себе на голові на кшталт циганської хустки. Добряче накурившись трави й напившись вина, вона ворожила по долонях всю решту вечора… у будь-якому разі, поки не відключилася.

Зараз Одра вже не могла згадати, доброю чи поганою була ворожба тієї дівчини, дотепною чи дурною: вона й сама того вечора була доволі сильно під кайфом. Але Одра точно пам’ятала, як у якийсь момент та дівчина вхопила їхні з Біллом руки й оголосила, що вони ідеально пасують одне одному. Ви наче двійнята, сказала вона. Одра пригадала, як вона не без ревнощів дивилася на те, як та дівчина водить своїм елегантно лакованим нігтем уздовж ліній його долоні — яким ідіотичним це їй видавалося в химерному середовищі голлівудської субкультури Лос-Анджелеса, де для чоловіка поплескати жінку по задку така ж рутинна справа, як у Нью-Йорку цьомкнути в щічку! Проте було щось інтимно-млосне в тих узорах.

Тоді на долонях Білла не було жодних білих шрамів.

Вона спостерігала за тим фарсом очима закоханої жінки й зараз була впевнена у своїй пам’яті. Впевнена у факті.

І сказала тепер про це Біллу.

Він кивнув:

— Ти права. Тоді їх не було. І, хоча я не можу гарантовано заприсягтися, гадаю, їх не було ще минулого вечора у «Плузі й бороні». Ми там знову з Ралфом з’ясовували армрестлінгом, хто платить за пиво, і, думаю, я б помітив.

Він посміхнувся. Усмішка та була сухою, позбавленою гумору, зляканою.

— Я думаю, вони повернулись, коли зателефонував Майк Хенлон. Ось що я думаю.

— Білле, це неможливо, — вона потягнулася по свої сигарети.

Білл роздивлявся свої руки.

— Це робив Стен, — промовив він. — Надрізав нам долоні скалкою пляшки з-під кока-коли. Тепер я пригадую це так чітко. — Він скинув очима на Одру, і очі ті з-поза окулярів дивилися болісно, спантеличено. — Я пам’ятаю, як той уламок скла зблискував на сонці. Він був від нової, прозорої пляшки. До того кока-кола була в зелених пляшках, ти це пам’ятаєш?

Вона помотала головою, але він цього не помітив. Він так само вивчав власні долоні.

— Я згадав, що своїми руками Стен зайнявся наостанок, прикидаючись, ніби збирається замість трішки різнути собі долоні порізати зап’ястки. Мабуть, то був лише дурний жарт, але я ледь не кинувся до нього… щоб зупинити. Бо якусь секунду чи дві він виглядав цілком серйозним.

— Не треба, Білле, — озвалася Одра тихо. Цього разу їй довелося втримувати запальничку, обхопивши лівою рукою собі зап’ясток, як то роблять поліцейські, коли стріляють з пістолета звіддалік. — Шрами не можуть повертатись назад. Вони або є, або їх нема.

— Ти бачила їх раніше, еге ж? Це те, що ти хочеш мені сказати?

— Вони дуже бліді, — сказала Одра різкіше, ніж їй цього хотілося.

— Тоді у всіх нас текла кров, — продовжував Білл. — Ми стояли у воді неподалік від того місця, де Едді Каспбрак, Бен Генском і я побудували ту греблю…

— Ти ж це не про того архітектора, авжеж?

— А що, є якийсь, якого так звуть?

— Господи, Білле, він збудував новий телекомунікаційний центр «Бі-бі-сі»! Вони тут досі сперечаються, втілена мрія це чи просто викидень!

— Ну, я не знаю, той самий це парубок чи ні. Навряд чи, але, я гадаю, все може бути. Той Бен, якого знав я, чудово вмів будувати всякі речі. Ми всі стояли там, і в правій руці я тримав ліву руку Бев Марш, а в лівій — праву Річі Тозіера. Ми стояли там у воді, наче баптисти Півдня після зборів у наметі, і, пам’ятаю,