Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"

Чи могли двоє старшокласників однієї школи, гравці однієї футбольної команди, випадково померти з різницею менше двох місяців?

Звісно.

Але якщо додати гроші, що платилися Тому Дуґлассу, додати поїздку Клер до Філадельфії, додати те, що Том Дуґласс зник, а Клер катували й убили…

Це не збіг.

Майя ще раз перевірила записи. Джо, який тоді вчився додатковий рік,[43] теж грав у команді. Не дивно, він був одним із капітанів. Але, чорт забирай, чи не забагато смертей на одну шкільну футбольну команду?

Вона перейшла за іншим посиланням, знайшла фото команди. Половина юнаків стояли, інші — приклякнули в першому ряду. Майя швидко знайшла Джо, який стояв (теж не дивно) в самому центрі. Хвацька посмішка була з ним уже тоді. Вона дивилася на нього, такого красивого, упевненого, готового завоювати світ, знаючи, що він матиме все, що захоче, і не могла не думати, як усе для нього склалося.

На командному знімку Ендрю стояв поряд із братом, майже буквально — у його тіні. Тео Мора був у першому ряду, другий праворуч, і всміхався так само вимучено й невпевнено. Майя проглянула інші обличчя, сподіваючись знайти когось знайомого. Більше нікого. Троє з цих хлопців були тієї ночі на яхті. Чи зустрічала вона раніше когось із них? Здається, ні.

Вона повернулася до списку, роздрукувала його. Уранці зможе ще раз продивитись і…

І що?

Зателефонувати або надіслати імейли, мабуть. Запитати, чи були вони на яхті. Подивитися, чи вони знають щось про випадок з Ендрю, або, що доречніше, як помер Тео Мора.

Майя продовжила пошуки онлайн, однак не знайшла нічого нового. Вона не могла не думати, чи Клер займалася чимось подібним. Навряд чи. Швидше за все, вона дізналась якусь інформацію від Тома Дуґласса про ту кляту школу, і зі звичною для Клер філософією «йди прямо на вершину» поїхала до Академії Франкліна Біддла й почала ставити питання.

Може, саме це її вбило?

Є лише один спосіб дізнатися. Наступного дня Майя поїде до Філадельфії.

Розділ 24

Ще одна жахлива, повна флешбеків ніч.

Навіть у її розпалі, коли звуки в голові рикошетом кидало в усі боки, наче розпечену шрапнель, Майя спробувала заспокоїтися й подивитися, чи не мав рацію By, розібратися, чи це просто флешбеки, чи вона чує те, чого не чула раніше. Галюцинації. Але щоразу, як вона підбиралася ближче, відповідь ставала невловимою, перетворювалася на дим. Звуки викликали посилення болю, тому, зрештою, Майя тільки намагалася протриматися до ранку.

Вона прокинулася виснаженою і зрозуміла, що зараз неділя. У неділю в Академії Франкліна Біддла не буде нікого, хто зміг би відповісти на її запитання. Садочок «Зростання» в неділю не працював. Може, це й на краще. Солдат знає, як скористатися затримкою. Якщо маєш можливість відпочити, так і робиш. Даєш тілу й розуму загоїтися, коли тільки можеш.

Увесь цей жах може один день зачекати, чи не так?

Майя візьме вихідний від смерті та руйнування, дякую красно, і проведе нормальний день із донькою.

Чудово, так?

Але о восьмій ранку з’явився Шейн із двома хлопцями, які швидко їй кивнули й узялися до роботи, шукаючи можливі пристрої прослуховування чи камери. Коли вони пішли нагору, Шейн узяв із полиці в кабінеті приховану камеру й подивився на задній бік.

— Wi-Fi вимкнено, — мовив.

— Тобто?

— Тобто ніхто не може звідси стежити за тобою, навіть якщо така технологія існує.

— Гаразд.

— Хіба що вони знайшли спосіб це обійти. У чому я сумніваюся. Або ж хтось зайшов сюди й вимкнув Wi-Fi, бо знав, що ми будемо все перевіряти.

— Навряд чи, — сказала Майя.

Шейн знизав плечима.

— Це ж твоє житло перевіряють на жучків. Так що перевірмо ретельно, добре?

— Добре.

— Перше запитання. У кого, крім тебе, є ключ до цього будинку?

— У тебе.

— Так. Але себе я допитав і визнав невинним.

— Дотепно.

— Дякую. То в кого ще?

— Ні в кого. — Тоді вона згадала. — Чорт.

— Що?

Майя подивилась на Шейна.

— Ізабелла має ключі.

— А ми їй більше не віримо, так?

— Анітрохи.

— Думаєш, вона справді могла б з’явитися тут знову, аби погратися з рамкою? — припустив Шейн.

— Я б сказала, що це малоймовірно.

— Мабуть, тобі варто встановити камери та сигналізацію, — констатував чоловік. — І щонайменше — змінити замки.

— Гаразд.

— Тож у тебе є ключ, у мене є ключ, в Ізабелли є ключ… — Шейн уперся руками в стегна й голосно зітхнув. Тоді мовив: — Тільки не відгризи мені голову.

— Що?

— Що сталося з ключем Джо?

— Ключ Джо?

— Так.

— Я не знаю.

— Ключ був у нього, коли його… емм…

— Убили? — закінчила за нього Майя. — Так, ключ був із ним. Принаймні я так думаю. Він зазвичай носив із собою ключ від свого будинку. Як і всі люди вільного світу.

— Ти забирала його речі?

— Ні. Вони мають досі лежати в поліції.

Шейн кивнув.

— Тоді добре.

— Що добре?

— Що завгодно добре. Не знаю, що ще сказати, Майє. Усе так із біса дивно. Я нічого не розумію, тож ставитиму питання, може, щось проясниться. Ти ж мені довіряєш, так?

— Життя довірю.

— І все одно, — сказав Шейн, — ти не скажеш, що відбувається.

— Я кажу тобі, що відбувається.

Шейн розвернувся, подивився на себе в дзеркало, звузив очі.

— Що ти робиш? — спитала Майя.

— Дивлюсь, чи справді я виглядаю таким телепнем, — Шейн розвернувся назад до неї. — Чому ти питала мене про того хлопа з берегової охорони? Як узагалі Ендрю Буркетт, який помер ще в школі, пов’язаний з усім?

Жінка завагалася.

— Майє?

— Я поки не знаю, — сказала вона. — Але зв’язок може бути.

— Між чим і чим? Хочеш сказати, що смерть Ендрю на човні якось пов’язана з убивством Джо в Центральному парку?

— Кажу ж, я поки не знаю.

— То який твій наступний крок? — спитав Шейн.

— Сьогодні?

— Так.

Сльози мало не навернулись їй на очі, однак вона стримала їх.

— Ніяких кроків, Шейне. Зрозумів? Нічого. Сьогодні неділя. Я вдячна, що ви, хлопці, приїхали, але ось чого я хочу. Я хочу, щоб ви закінчили прочісувати моє житло. Тоді я хочу, щоб ви всі поїхали, і я цієї розкішної осінньої неділі могла провести з дочкою класичний, повний стереотипів день матері й доньки разом.

— Справді?

— Так, Шейне, справді.

Той усміхнувся.

— Це так круто.

— Авжеж.

— Куди збираєтеся?

— До Честера.

— Збирати яблука?

Майя кивнула.

— Ми їздили туди з батьками, — сказав Шейн із тремтінням у голосі.

— Хочеш із нами?

— Ні, —