Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

Як це благородно — поступитися, коли йдеться про найважливіше. Молитися за людину, якій пересадили органи, що могли б урятувати їхню дочку. Я через силу поступаюся водію, який хоче протиснутися на мою смугу автомагістралі, чи пасажирові, який стоїть за мною, але хоче вийти з літака першим, щоб устигнути на інший рейс. Дуже часто я зважаю тільки на те, чого хочу сама, і зовсім не помічаю маленьких потреб інших людей, не кажучи вже про великі.

Мене настільки поглинули молитви за Бет, що мені й на думку не спало помолитися за людину, яка теж чекала на ці органи. Після того електронного листа я завжди думала, що ж сталося з Доун. Два роки потому я потрапила на мистецьку виставку, організовану пацієнтами центрів діалізу. Одна жінка збудувала стіну з пластикових медичних трубок і червоної паперової цегли. Її творіння символізувало почуття пацієнта, який чекає на трансплантацію. Авторку звали Доун Вейлен. Так, це та сама Доун.

Фахівець із мистецької терапії дав кожному пацієнтові фотоапарат, щоб вони зняли один день свого життя з діалізом. Доун передала свої відчуття у вигляді стіни й написала пісню про те, як це — три роки поспіль, тричі на тиждень, по три з половиною години проходити діаліз. На стіну вона приклеїла фотографії приладу для аналізу крові, голок, чоловіка, який відвозив її на діаліз, баночок з таблетками, які вона приймала.

Доун було тридцять два роки, але вона здавалася на десять років молодшою веселою дівчиною з коротким русявим волоссям і довгими віями. Ми розмовляли, і вона весь час усміхалась. Через два роки після Бет їй теж пересадили нирку і підшлункову залозу. Її щасливий дзвінок пролунав недільного ранку. Коли вона дізналася про те, що в неї з’явився шанс отримати потрібні органи і треба збиратися в лікарню, Доун пішла до церкви і молилася за ту людину, якій дістануться органи, і за ту людину, що загинула. Вона ще була в церкві, коли їй знову зателефонували і сказали їхати до лікарні для семигодинної операції.

Благослови, Боже, її велике серце — Доун працює волонтером у центрі діалізу. Сотні людей досі чекають, чекають на підхожого донора. Чекають, доки хтось поступиться.

Урок 50. Життя не перев’язане стрічкою з бантом, та це все одно подарунок

Спочатку про це в електронному листі мене запитав мій дівер Ренді. Ще одного листа надіслав друг. Потім ще один друг. Усі питали, чи знаю я таємницю життя.

Спершу я не звертала уваги на всі ті листи й посилання, а тоді подумала, що, напевне, всесвіт намагається мені щось сказати. У чому таємниця достатку, гарних стосунків і щастя?

Насправді ніякої таємниці немає. Відповідь ви можете знайти у Платона, Бетховена та Ейнштейна. Вона — на моїх книжкових полицях у творах улюблених письменників. А ще можете запитати в Матея, Марка, Луки та Йоана.

Є лише одна сила, один закон. Ні, не «око за око» чи «завжди залишай офіціанту чайові». Це закон притягання. От вам і вся таємниця. Ви притягуєте у своє життя те, про що думаєте. Своїми думками ви творите своє життя.

Знаєте вислів: «Ви — це те, що ви їсте»? Якби ж то. Ви — це те, про що ви думаєте цілий день. Страшно, правда? Спробуйте весь день думати лише про хороше. Тепер я можу цілу годину не уявляти собі морок і безвихідь, пошесті і хвороби. Мій мозок — це якась фабрика страхів. Вона випускає абсурдні кошмари на всі смаки. Під ліжком заховався убивця з сокирою. У сушильній машині звідкись узялася відрізана голова. А в унітазі плаває огидний щур.

Я читала, що Альберт Ейнштейн якось озвучив найважливіше питання, яке може поставити собі кожна людина: «Наш всесвіт дружній?» Та де там, подумала я. Він що, з глузду з’їхав? Насправді ж він геній. Саме тому його питання причепилося до мене, як реп’ях.

А що, як я вважатиму всесвіт дружнім? Я почала тренуватися. Це ніби дивитися на світ крізь нові окуляри. Якщо думаєте про страх, то притягуєте тривогу. Думаєте про достаток — притягуєте багатство. Думаєте про любов — притягуєте розуміння.

Таємниця життя не в тому, щоб керувати своїм начальником, банківським рахунком чи дітьми. Навчіться керувати своїми думками. Тепер щоразу, коли наді мною нависає хмара негативних думок, я запитую себе: «Регіно, ти про що це думаєш? Якщо ти почуваєшся кепсько, просто зміни свої думки, а не роботу, одяг і чоловіка».

Ейнштейн казав: «Є лише два способи прожити своє життя. Перший — жити так, ніби чудес не буває. Другий — жити так, ніби все на світі є чудом». І тут немає нічого чудесного. А з чудесами справа така: інколи ми не можемо їх розпізнати, бо отримуємо їх у такій обгортці, ніби всередині — величезна помилка. Таємниця життя в тому, щоб знайти чудо серед усього цього безладу. Та це буває вельми нелегко, особливо якщо ви намагаєтеся стати досконалим.

Я пробувала. Складала перелік своїх намірів, розбивши їх на цілі й завдання. Вішала його так, щоб він завжди був перед очима. Читала їх уголос. Вдихала їх і видихала. Уявляла, як буду їх виконувати. Я обіцяла собі їсти більше злаків і менше жирної їжі. Платити готівкою і менше використовувати кредитку. Бути добрішою до свого чоловіка. Щодня робити зарядку. Але систематично порушувала кожну обіцянку.

Більшість із нас постановляють собі покращити фізичну форму, схуднути і правильно харчуватись. Обіцяють кинути палити, випивати й нервувати. Намагаються вилізти з боргів, більше заощаджувати і менше витрачати. Прогресивніші люди додають ще й такий пункт: стати волонтером.

Я чула, як один чоловік казав, що в його житті було лише «я, я, я». Тепер він намагається змінитись і додати до свого життя більше «ми, ми, ми». Єзуїти називають це «бути людиною для інших».

Що я можу зробити для інших? Ніяких грандіозних планів, які зіштовхнуть мене в прірву «майже виконаного доброго вчинку», а прості дії, день за днем, мить за миттю. Колись я писала про чоловіка на ім’я Дон Щепанскі, який жив саме так. Він був простою людиною. Принаймні здавався таким.

Дорога, яку він обрав у житті, здавалася досить звичайною. На своїй маленькій білій вантажівці він вісімнадцять років поспіль, з 07: 30 до 15: 30, їздив тим самим маршрутом. Усі мешканці містечка Ейвон у штаті Огайо називали його Дон-поштар. Він махав перехожим і сигналив, коли проїжджав повз них. Він радив, як відремонтувати поламаний комп’ютер, щоразу показував нові фотографії своєї внучки і частував усіх домашньою в’яленою яловичиною.

У нього завжди були марки, а ще він завжди всміхався. Двадцять п’ять років він