Читати книгу - "Будь дивом"

Або ж коли я мовчки сиджу,

Він перериває моє дихання, мої вдихи й видихи

і таємничим поштовхом пропонує тихо розповісти про Його присутність трирічному малюкові

або ж хлопчині, який збирає візки для покупок у «Marc’s Deep Discount».

Одного дня він надіслав мені перелік своїх святих місць. Там був басейн, у якому він плавав ще в дитинстві. Майстерня, де ремонтували інструменти на заводі фірми «Кадиллак» (там він працював). Ірландський онкологічний центр університетської лікарні. Перший ряд недорогих крамниць у торговельному центрі «Marc’s Deep Discount».

Він перетворив своє бідне минуле на літанію вдячності, згадуючи про ніжне милосердя повитухи на фермі, яку мій дід втратив у часи Великої депресії. Першу чорношкіру родину, яку зустрів, коли вони прийшли на його перше причастя. Хлопчика, який возив його на своєму велосипеді на баскетбольні матчі.

Мій дядько дякував незнайомцям, із якими ніколи не зустрічався. Мігрантам, що збирали банани, які він їв, китаянці, яка зшила куртку, завдяки чому він не замерз холодної зими.

Дядько Джонні був радикальним християнином — таке трапляється досить рідко в культурі, де правосуддя цінують вище, ніж милосердя та співчуття.

Люби свою дружину, свою матір і батька,

свого вчителя, який так тобі набрид, свого невгамовного брата,

як Марію і Йосифа, знайом із Ісусом

кожного, кого зустрічаєш:

касирів із «Giant Eagle», водіїв, які розмовляють по телефону за кермом,

друзів, спогади про тих, кого любиш, — тих, хто давно вже пішов із життя.

Це справжня честь — розділити Ісусові муки

і нести Його дивовижне милосердя незнайомцям.

Дивовижне милосердя. Саме воно сповнювало його аж до самого кінця.

Коли у віці 77 років він помер, його поклали до дивної труни. Вона була настільки глибока, що доводилося нахилятись і зазирати до неї, щоб побачити покійного. Труна була саморобною. Коли дядько лікувався від раку, вони з тіткою познайомилися з маленьким хлопчиком із родини амішів, якого треба було возити до лікарні на лікування від лейкемії. Дядько з тіткою почали привозити його і відвозити додому. Труну для мого дядька виготовила родина цього хлопчика.

Я сумую за щоденними електронними листами від мого дядька, але й досі щодня бачу його в хлопчикові, що збирає візки в торговельному центрі, у водіях, які говорять по телефону, у звичайних вірянах. Реліквії святих є всюди — вони довкола нас.

Якось я почула такий вислів: «Святий — це той, хто знає, як сильно його любить Бог». І абсолютне розуміння цього полягає в тому, що ти живеш, не вимагаючи нічого від інших. Це любов до Бога та інших людей у найвищому її вияві.

Зовсім необов’язково мати надприродні здібності, щоб бути святим. Святість не означає, що людина перетворюється на надлюдину. Це означає, що ти людина вповні. Святість не є привілеєм для обраних — це риса, яка може бути притаманна кожному з нас.

Урок 44

Не здавайся, доки не станеться диво

Ця родина потребувала допомоги.

Лікарі відмовилися від їхнього сина. «Він має перебувати в спеціальному закладі», — сказали вони.

Батьки з ними не погодилися.

Родина Джонсів переїхала до мого рідного містечка Равенни, що в Огайо, 1969 року, коли я вчилась у 8 класі. Хтось із парафіян нашої церкви з’ясував, що вони потребували допомоги, і вирішив залучити до цього учнів католицької школи. Одна жінка обрала кількох із нас як волонтерів, які мали допомагати цій сім’ї вдома.

Діана Плау, жінка з доброю душею, хотіла навчити нас служити іншим. Ми й раніше проводили один недільний ранок — з 6 години до 12 — у церкві, готуючи пончики для благодійного розпродажу. Хіба цього мало?

Діана хотіла, щоб ми допомагали Томмі. Він був фізично і розумово відсталим. Наше завдання полягало в тому, щоб займатися з ним «фізіотерапією» щосуботи. Родині потрібна була команда, яка приходила б до них двічі на день і робила фізичні вправи з Томмі. Діана привела п’ятьох.

Спочатку я просто ненавиділа туди ходити. Робота була важка, але не приносила результатів. Принаймні таких, які можна було помітити. Однак мені подобалася Діана. Вона була дуже гарна, мала вогняно-руде волосся та спілкувалася з нами так, ніби ми були вже дорослими, а не ученицями середньої школи.

Тиждень за тижнем ми проводили цілі години в підвалі будинку Томмі, намагаючись змусити його проповзти через хитромудрий винахід на підлозі. Він нагадував дерев’яний тунель, а замість даху в нього були мотузки, закріплені хрест-навхрест, щоб хлопчик не міг утекти. Ми мали змусити його доповзти до кінця. Томмі це ненавидів, як і ми самі. Він стогнав і гарчав, чіплявся за мотузки, заплутувався в них і пручався, поки ми намагалися його розплутати.

Цей підвал нагадував кабінет фізіотерапії з найрізноманітнішими ділянками, які використовувалися для фізичних вправ і розтяжки Томмі. Йому треба було займатися вранці і ввечері. Ці