Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

співрозмовника; зараз упевненість знову повернулася. — Ти не зрозумієш, якщо я скажу, що людина, яка працює, робить це винятково для себе, навіть коли тягне на карку всю вашу дурнувату отару. Тепер я вгадаю, що ти думаєш: прав далі свої теревені, мовляв, усе це — зло, а я — немилосердний егоїст. Так воно і є. І я не бажаю чути цієї несосвітенної маячні про абстрактну жертовність. Не хочу.

Вперше в очах Франциско він побачив людську реакцію, його палкий і юначий погляд.

— Ви помиляєтеся лише в одному, — відповів Франциско. — В тому, що свою справедливу огиду до абстрактної жертовності дозволяєте комусь вважати ґанджем і називати злом.

Поки Ріарден недовірливо витріщався на д’Анконію, той жестом вказав на юрбу у вітальні:

— Чому ви погоджуєтеся утримувати цих людей?

— Бо це — купка нещасних дітей, які відчайдушно, але вкрай незграбно борсаються, намагаючись вижити, а я тим часом навіть не помічаю цього тягаря.

— Чому ж ви про це їм не скажете?

— Про що?

— Що ви працюєте задля себе, а не заради них?

— Вони це й так знають.

— О так, вони знають. Кожен із них знає. Але вважають, що ви про це не знаєте. І щосили намагаються приховати від вас це усвідомлення.

— Але чому я маю зважати на їхню думку?

— Бо це — битва, в якій кожен має обрати чітку позицію.

— Битва? Яка битва? У мене батіг. Я не б’юся з беззбройними.

— Справді вважаєте їх беззбройними? Вони мають проти вас зброю — єдину, але нищівну. Раджу вам замислитися над її походженням.

— В чому ти вбачаєш докази її існування?

— У тому вбивчому факті, що вас не можна назвати щасливою людиною.

Ріарден міг змиритися з докором, проковтнути образу, зігнорувати будь-чиє прокляття; єдине, чого він не здатен був витримати від людей — це жалості. Поштовх агресивної холодної люті повернув йому цілковите усвідомлення моменту. Він вичавлював із себе слова, намагаючись приховати емоції:

— Що за нахабство? Чого ти хочеш цим досягти?

— Скажімо, я хочу дати вам потрібні слова, коли вони нарешті знадобляться.

— Чому тобі взагалі спало на думку спілкуватися зі мною на цю тему?

— Маю надію, що ви запам’ятаєте нашу розмову.

«Лють мою, — думав Ріарден, — спричинив той незбагненний факт, що я дозволив собі насолоджуватися цією розмовою». Він відчув подих зради, присмак невідомої небезпеки.

— Сподіваєшся, я забуду, хто ти насправді? — спитав він, розуміючи, що думає геть не про це.

— Вважаю, вам узагалі не варто про мене думати.

За люттю, якої Ріарден не хотів визнавати, ховалася ще якась невимовлена і неосмислена емоція, схожа на… біль.

Якби він визнав ці почуття, то прийняв би і те, що в його голові досі лунають слова Франциско: «Якщо ваша ласка… лише я вам її висловив…» Він чув також дивну урочисту інтонацію тихого голосу та незбагненну власну відповідь десь усередині свого єства; щось у ньому кричало: так, визнати, сказати цьому чоловікові, що він приймає — ні, не вдячність, — щось, чому й сам не знає назви; та й розумів, що не подяку пропонує йому Франциско.

А вголос сказав:

— Я не шукав цієї розмови. Це твоя ініціатива, тому слухай. Для мене існує лише одна форма людського занепаду — втрата мети.

— Так і є.

— Я можу пробачити всім, окрім тебе, бо решта — не грішні, вони лише безпорадні. А таким, як ти, не можна пробачати.

— Саме від гріха прощення я і хотів вас застерегти.

— Доля дарувала тобі величезний шанс, який тільки може випасти людині. І як ти ним скористався? Якщо тобі вистачає тями розуміти все, що мені щойно наговорив, то як ти можеш і далі зі мною розмовляти? Як можеш дивитися в очі людям після тієї катастрофічної афери, яку провернув у Мексиці?

— Якщо вам так зручно, маєте повне право осуджувати мене за це.

Даґні втиснулася в куток віконної ніші й прислухалася; її не помічали. Побачивши їх разом, вона наблизилася, скорившись незбагненному імпульсу, що не здатна була його ані пояснити, ані здолати; їй здавалося життєво важливим знати, що ці двоє чоловіків скажуть одне одному.

Вона добре розчула останні кілька речень. Ніколи досі не могла й припустити, що колись стане свідком того, як Франциско відчитують. Він міг дати відкоша будь-якому супротивнику в будь-якому змаганні, а зараз навіть не намагався оборонятися.

Даґні розуміла, що це не була байдужість. Чудово знаючи його обличчя, помітила, яких зусиль коштує Франциско цей спокій — під тугою шкірою заходили пружні жовна.

— З усіх, хто живе за рахунок чужих здібностей, — сказав Ріарден, — ти найогидніший паразит.

— Я дав вам підстави так вважати.

— То як ти можеш міркувати про сенс життя? Адже ти зрадив право бути людиною.

— Даруйте, якщо я вас образив тим, що ви цілком могли б сприйняти за зверхність.

Франциско вклонився і розвернувся до Ріардена спиною. Не розуміючи, що це запитання заперечуватиме все попереднє обурення, що в ньому вчуватиметься прохання до д’Анконії залишитися, Ріарден усе ж мовив:

— Що ти хотів зрозуміти про мене?

Франциско обернувся. Серйозний вираз увічливої поваги на його обличчі не змінився.

— Я вже все зрозумів, — відповів він.

Ріарден стояв і дивився, як Франциско занурюється в натовп. Постаті дворецького з кришталевою тацею та доктора Прітчетта, що схилився по чергову канапку, заховали від нього д’Анконію. Генрі знову глянув у вікно. Там не було нічого, крім темряви і вітру.

Коли він вийшов з напівморку ніші, Даґні всміхнулася і, не криючись, пішла йому назустріч. Він зупинився. Але їй здавалось, що зупинився неохоче. Тому вона квапливо почала розмову.

— Генку, чому тут так багато інтелектуалів зі схильністю до грабіжництва? Я б не запрошувала їх до себе додому.

Це було не те, що вона збиралася сказати. Вона й сама не знала, що саме хотіла сказати. Ніколи досі в його присутності їй не відбирало мови.

Бачила, як звужуються його очі, ніби зачиняються двері.

— Не бачу причин, які б завадили мені їх запрошувати, — відказав він стримано.

— Я не збиралася критикувати перелік гостей. Але… воліла б не знати, хто з них Бертрам Скаддер, щоб не дати йому ляпаса, — Даґні щосили намагалася говорити спокійно. — Не хочу скандалу, але сумніваюсь, що зможу опанувати себе, побачивши того типа. Я не могла повірити, довідавшись, що місіс Ріарден його запросила.

— Це я запросив його.

— Але… Навіщо? — стишено запитала Даґні.

— Я не надаю жодного значення таким дрібницям.

— Даруй, Генку, не думала, що ти аж такий терпимий. Я — ні.

Він нічого не відповів.

— Я знаю, що ти не любиш прийомів. Я — теж. Хоча іноді й сама дивуюсь… Можливо, тільки ми і мали б ними насолоджуватися.

— Боюсь, у мене немає хисту до