Читати книгу - "Утрачений світ"

Струмок дзюркотів десь близько мене, але через густі зарості дерев і кущів я його тільки чув, а нагледіти не міг. Я заглибився в ліс, і мої товариші вже не бачили мене, коли це серед зеленої трави мені впало в око щось червонясте. Виявилося, як я з жахом переконався, що то труп тубільця, посланого по воду. Він лежав на боці, скорчившись, а голова у нього була так неприродно скручена, наче він дивився поверх власного плеча. Я скрикнув, щоб попередити друзів про лиху пригоду і, обернувшись бігти назад, спіткнувся через труп. На щастя, мій янгол-охоронець був біля мене, бо я — чи то інстинктивно, чи то з переляку, а може, тому, що зачув шерех листя, — глянув угору. З буйної зелені паді мною звільна опускались до мене дві довгі дужі руки, вкриті рудим волоссям.

Ще секунда — і вони схопили б мене за горло. Я відскочив, але хоч який швидкий був мій рух, ті руки були ще швидші. Завдяки раптовому стрибкові я врятувався від небезпечного стиску, та одна рука таки схопила мене за шкірки, а друга затулила долонею обличчя. Я спробував прикрити шию рукою, але дуже лаписько сковзнуло з обличчя вниз і затисло мої руки. Я поволі відділявся від землі, відчуваючи, що якась непоборна сила скручує мені в'язи, — здавалося, ще мить, і шийні хребці хряснуть. Зімліваючи від нестерпного болю, я, проте, опирався, як міг, і врешті скинув страшну ту руку зі свого підборіддя. Згори на мене дивилось жахливе обличчя, сині очі на ньому горіли люттю, в їхньому нещадному погляді було щось гіпнотичне. Змагатися більше я не міг. Звірюка помітила моє безсилля, вищирила білі ікла у своїй гидомирній пащеці і ще дужче стисла мені горло, вивертаючи голову назад. Кружала туману попливли перед моїми очима, срібні дзвоники задзвеніли в мене у вухах. Десь оддаля гримнув постріл, і тварина пустила мене з рук. Не пам'ятаю, як я упав на землю й остаточно знепритомнів.

Прийшовши до пам'яті, я побачив, що лежу горілиць на траві в нашому захистку. Хтось приніс із струмка води, і лорд Джон змочував мені голову, а Челенджер та Самерлі з переляком в очах дбайливо підтримували мене з боків. На хвильку з їхніх облич спали наукові маски, і я побачив у них звичайні людські почуття. Тіло моє не було ушкоджене. Мене тільки стусонуло від падіння, через що я й зімлів, але за півгодини, незважаючи на страшний біль у голові та шиї, я вже міг сидіти й був готовий до нових пригод.

— Вам пощастило, мій голубе, бо ви були на волосину від смерті, — сказав лорд Джон. — Коли я, зачувши крик, підбіг до вас і побачив, як ви з напіводірваною головою дриґаєте ногами в повітрі, мені здалося, що нас стало на одного менше. Через хвилювання я навіть схибив, стріляючи, але звірюка випустила вас із рук і драпанула. От якби в мене було півста чоловік з рушницями! Я живим духом викурив би з плато цю пекельну зграю.

Тепер стало ясно, що мавполюди в якийсь спосіб викрили нас і уважно стежать за нами. Удень їх ще можна було не боятись, але вночі вони, напевно, спробують напасти. Отож чим раніше заберемось ми звідсіля, тим буде краще. З трьох сторін нас оточував ліс, і там ми були б як у пастці. Але з четвертого боку, де схил до озера, росли тільки низенькі кущі впереміж з деревами й де-не-де були відкриті ділянки. Цим схилом два дні тому я подався в свою самотню мандрівку, і, йдучи в цей бік, можна було дістатись до печер індіанців. Тож саме сюди й слід було нам рушати.

Шкода було кидати Форт Челенджера. Адже залишалися наші запаси, а головне, ми втрачали зв'язок із Самбо — єдиною сполучною ланкою між нами й зовнішнім світом. Проте у нас були рушниці й значний запас набоїв. Ми думали, що деякий час ними обійдемось, а поза тим ми ж сподівалися незабаром повернутися й знову встановити зв'язок з нашим негром. Самбо врочисто обіцяв залишатись на місці, І ми не мали сумніву, що він дотримає своєї обіцянки.

Зараз же з полудня ми вирушили в дорогу. Молодий ватажок вів перед, показуючи дорогу, але нести будь-яку ношу рішуче відмовився. За Ним ішли двоє індіанців з нашими вбогими пожитками на спинах. Ми — четверо білих — з рушницями напоготові були в ар'єргарді. Коли ми відходили з чагарів, із лісової гущавини позаду раптом розлігся очманілий вереск мавполюдей: вони чи то раділи з нашого відходу, чи глузували з нашої втечі. Обертаючись назад, ми бачили тільки густу запону дерев, але оглушливе джерготіння свідчило, що в цих хащах на нас чатує сила ворогів. Проте жодних ознак переслідування ми не помічали, а невдовзі, вийшовши на відкриту рівнину, опинилися й зовсім поза межами їхньої влади.

Йдучи позад усіх, я не міг стримувати усмішки, коли кидав оком на трьох своїх супутників. Невже це був препишний лорд Джон, що одного недавнього вечора сидів зі мною в Олбені між перських килимів і картин під лампою з червоним абажуром? А це — показний професор, що так пишався був за писемним столом у своєму масивному кабінеті в Енмоур-парку? І нарешті — невже ж це та сама колись сувора й поважна постать Самерлі, яку я бачив тоді на зборах у Зоологічному інституті? Трійка найзлиденніших волоцюг десь на глухому британському путівці мала б не такий жалюгідний і пошарпаний вигляд. Ми, правда, прожили на плато тільки тиждень, але вся наша запасна одежа лишилася в таборі під скелею, а ці сім день були таки важкенькі для нас усіх, хоч я особисто менше за інших постраждав від знайомства з мавполюдьми. Мої приятелі загубили свої капелюхи і пов'язали голови хустками. Їхнє вбрання перетворилося на лахміття, а їхні неголені й брудні обличчя важко було впізнати, Самерлі й Челенджер дуже кульгали, я теж насилу пересував ноги, а моя шия просто задубіла від страшних лап, що стискали її ще вранці. Так, видовище з нас було не вельми привабливе, тож і не дивно, що наші індіанці озиралися на нас із таким жахом та зачудуванням.

Коли ми надвечір вийшли з хащів і перед нами прослалася дзеркальна поверхня озера,