Читати книгу - "Місто біля моря"

— Чому я відлюдько? Раз ми з вами говоримо, то ми вже знайомі, по-моєму. Але, коли ви хочете, то чого ж! — І я незграбно простяг дівчині мокру ще руку.

Вона потиснула її своїми тонкими пальцями, і саме в цю хвилину у мене за спиною почувся обурений голос Бобиря:

— Ну тебе, Василю! Ми гукали тебе, гукали, Маремуха аж на дах виліз, а ти…

Наче ошпарений, я висмикнув руку з долоні Анжеліки.

Задихані від бігу, перед нами стояли Бобир і Петрусь. Сашко дуже здивований переводив погляд то на мене, то на Ліку.

А сусідка спокійнісінько оглядала моїх приятелів.

— Ходімо обідати! — кинув Маремуха.

— Оце і є ваші друзі, еге ж, Василю? — спитала Анжеліка. — Чому ж ви нас не знайомите?

— Познайомтесь, хлопці, — зніяковівши уже вкрай, промимрив я. — Це… це…

Мовби бажаючи допомогти мені, сусідка підвелася з шавки і, ступивши назустріч друзям, сказала:

— Анжеліка!

Хлопці теж оторопіли. Петро з ходу потиснув дівчині праву руку, Бобир — ліву, і обидва назвали себе.

— Так ось, виявляється, хто з вас Бобир! — сказала з цікавістю Анжеліка, пильно розглядаючи присмирілого Сашка. — Це, значить, ви по ночах зубами скрипите?

Дужче і образливіше Сашка вколоти не можна було. Він подивився на мене з обуренням: багато сказав його погляд, сповнений презирства й образи! Вийшло так, що я наплів сусідці про Бобиря, бажаючи його осоромити, а себе піднести. А в мене і в думці не було принижувати товариша: просто вирвалось якось випадково…

Розмова вчотирьох явно не клеїлась, і ми залишили Анжеліку на пляжі, а самі пішли додому.

— Подивись на цього… Індуаліста! — спіткнувшись знову на цьому трудному слові, сказав Сашко. — Ми з тобою все горло порвали, а він, виявляється, красуні лапки тисне під шум приазовської хвилі! А ще вчора обурювався, навіщо я визвався її халат стерегти… Теж — залицяльник!

Хіба сказати їм, як трапилося все? Не повірять! Скільки не клянись і не старайся — не повірять!.. І я вирішив промовчати.

На прогулянці

У самому центрі міста, біля базару, височів квадрат будинків, що притиснулись один до одного. На тротуарах, під вікнами цих будинків, кожного вечора гуляла молодь. І хоч усі чотири тротуари належали різним вулицям, безцільне блукання тут називалося «прогулянкою на проспекті». Ті, що гуляли, рухались під освітленими вітринами магазинів, ну так чисто, як у нас на Поштовці! Як тільки ми злилися з потоком гуляючих, я зрозумів, що в кожному місті є своя «Поштовка». Щоправда, увечері в цьому приморському місті було значно тепліше, ніж у нас на батьківщині, на Поділлі. Загорілі хлопці ходили по панелі в білих легеньких «апашках», у світлих брюках, у сандаліях на босу ногу.

Було дуже душно, і Бобир, який вирішив похизуватися в своєму костюмі «ялинка», скоро зняв піджак і поніс його на руці.

Кілька разів ми зупинялися біля освітленого під’їзду клубу водників. У клубі показували комічну картину «Папіросниця із Моссельпрому» з Юлією Солнцевою та Ігорем Ільїнським у головних ролях. Але кожного разу, відговорюючи один одного, ми повертали назад. Ми вважали, що ще не маємо права витрачатися на кіно.

Маремуха заробив сьогодні три карбованці сорок копійок, я — два дев’яносто п’ять, а Бобир, хоч і вихвалявся, що біля п’яти карбованців, але з усього було видно, що він сам гаразд не знає, скільки все ж таки записали йому. Але навіть і цих грошей на руках у нас іще не було.

Правда, ми вже вирішили було купити найдешевші квитки, але тут я підслухав розмову глядачів, що наступного тижня цю саму картину будуть показувати на вільному повітрі у міському саду, і зразу від серця відлягло. От і чудово! Виліземо на дах і подивимося її безплатно.

— Гей, хлопці, ідіть сюди! — почули ми знайомий голос з бульварчика, що простягся з другого боку вулиці, перед клубом водників.

Ми вийшли на брук і побачили візника Володю. Він сидів, покурюючи, на лавці, в товаристві ще якихось двох людей. Володя був у морському поношеному кітелі і в крислатому солом’яному брилі. Коли ми підійшли ближче, я побачив поруч з ним своїх сусідів по машинках — ливарників Луку Турунду і Гладишева.

— Посуньтесь! — наказав Володя своїм співбесідникам, і ті звільнили для нас місце на лавці. — Сідайте, розповідайте. Ну що, прийняли вас на завод?

— Відстав ти, брат, од життя, — відсуваючись, сказав Лука. — З Василем ми, можна сказати, сусіди по машинках.

— А хто з вас зветься Василем? — спитав Володя.

Я ткнув себе пальцем у груди.

— Інших теж прийняли? — допитувався візник.

— А то як же! — сказав Маремуха таким тоном, наче і не могло бути інакше.

— Значить, у мене легка рука, — зрадів Володя. — Готуйте з цієї нагоди могорич!

— Могорич своєю чергою, — втрутився Бобир солідно, — а от де ви пропадали вчора? Домовилися ждати на вокзалі, а самі зникли невідомо куди.

— Я до Маріуполя їздив, — сказав Володя, — з інженером одним. Ото як познайомив вас з тітонькою, так зразу і подався в Маріуполь.

— Хіба туди поїздом їхати не можна? — здивувався я.

— Можна, але невигідна пересадка у Волновасі. Вважай, цілий день поїзда чекати. А цьому інженерові терміново треба було в Маріуполь, от і відмахали такий кінець.

— А назад порожняком? — спитав Маремуха.

— Майже що так, — сказав Володя, пожвавлюючись. — Тільки поїв на постоялому дворі, Султана підгодував — ну, думаю, поїдемо собі тепер порожняком. Раптом, не знати звідки взявся, підходить якийсь дивак із чемоданчиком: «Чи не візьмете мене з собою туди?» — «А чого ж, — кажу, — за двадцятку хоч на край світу». Думав, торгуватися буде, але ні: вийняв гроші без усяких. «Давай тільки, — каже, — поїдемо швидше». А мені що? За такі гроші можна їхати.

— Справді двадцятку дав? — поцікавився Гладишев.

— Думаєш, жартую? Два червінці новеньких, ось вони, любенькі. — І Володя ніжно поляскав себе по нагрудній кишені куртки. — Весело доїхали. Пісень усю дорогу співали.

— Дохо дна в тебе робота, Володю, — сказав Лука. — Гроші платять, та ще й пісні підспівують!

— Її не кажи… — відбувся жартом Володя. — У мене грошей — як у жаби пір’я. В одній кишені смеркає, а в другій світає. А втім, дуже не заздри. Це сьогодні тільки так пощастило. Інший раз стоїш, стоїш перед тим вокзалом і думаєш — хоч би для сміху хто-небудь найняв, хоч до Матроської слобідки.

— Все-таки на свіжому повітрі, — сказав Гладишев, — пилюки не ковтаєш, як у нас в. ливарні.

— Нічого, Артеме, ось дах підіймуть, і в. нас пилюки буде менше, — зауважив