Читати книгу - "Брамник"

Зовсім близько від Руала прошелестіла груба тканина плащів, і двоє з воїнства Священної Примари Лаша, обоє вкриті каптурами, обоє похмурі й сповнені значущості, підступили з двох боків до суддівського столу.

— Ось Руал Ільмарранен, — сказав суддя, вказуючи їм на Руала. — Ви ознайомилися з документами в його справі. Чи хочете сказати що-небудь щодо його встановлених і занесених до протоколу діянь? Чи Священна Примара байдужа до таких провин?

Той зі служителів Примари, що був нижчий і молодший, підвів голову так, що каптур цілком відкрив його обличчя. Він був, мабуть, тяжко хворий — шкіра його здавалася сірою і в’ялою, під очима набрякли важкі міхурі.

— Священна Примара чує мене, — сказав він несподівано низьким голосом. — Свідчу й обвинувачую. Чоловік на ім’я Ільмарранен неодноразово вдавав із себе мага, або провидця, або знахаря, хоча не був таким насправді. Несправедливе присвоєння магічного звання визнається Священною Примарою провиною тяжкою і образливою для Лаша. Священна Примара вимагає публічного зречення вищезазначеного Ільмарранена права називатися коли-небудь, і до смерті включно, магом, а також провидцем, а також знахарем, — зречення з наступним ув’язненням у темниці. У разі незречення Примара наполягає на страті через усікання голови. Слава Священній Примарі!

Він підвів очі до стелі, а далі опустив голову на груди, й каптур знову закрив його обличчя. У залі суду на кілька хвилин стало тихо, як на уроці суворого вчителя.

— Хе-хе, — чи то всміхнувся, чи кашлянув суддя. — Відрікатися будемо завтра, у День Великої Радості, відразу після параду й перед народними гуляннями. Це буде значне та повчальне видовище.

Прилетіла звідкись сита муха, сіла на іграшкову шибеницю. Спритним жестом природженого мисливця суддя спіймав муху і стратив її через задушення в кулаці.

— Ні, — сказав Руал стомлено. — Повчального видовища не буде. Перед вами, — він відштовхнув стражника й не без натуги випростався, — перед вами стоїть великий маг, можливо, найбільший із усіх живих. Те, що ви не здатні цього зрозуміти — ваш клопіт. Відрікатися? — і він засміявся. Спершу було важко, сміх виходив жалюгідний, але потім наче пробку висмикнули з його горлянки, й він розреготався по-справжньому, лунко, заливчасто, як ніхто ніколи не сміявся в цій курній і страшній залі.

Суддя дивився на нього без посмішки, насторожено поводячи холодними дірами-очима. Двоє з воїнства Примари стояли байдуже — каптури ховали їхні обличчя.

Руал пересміявся, і йому полегшало. Стало зовсім легко, він навіть пожалів цього старого з його іграшковою шибеницею.

— Я засмутив вас? Вибачте, — сказав він, посміхаючись.

— Хе-хе, — відповів суддя. Двоє в каптурах, як по команді, повернули до нього голови.

— Видовище буде, — сказав суддя. — Виняткове видовище… Приємне видовище… Ах! — Він солодко замружився і поцілував від задоволення кінчики пальців. — Відразу ж після параду й перед народними гулянками призначимо замість зречення страту. Вельмож страчують через укус отруйної змії, бурлак вішають. З тобою вчинять згідно з волею Примари: усічення голови. Отже, у пана великого мага буде привід продемонструвати свою могутність, чи не так?

— Хе-хе! — відповів йому Руал.

Ніч напередодні «приємного видовища» він провів у ямі, в затхлому кам’яному мішку.

Струменіла вода по липких цвілих стінах, збиралася в калюжу на підлозі. Руал сидів, скорчившись, і потихеньку марив.

Бачилася йому трава, що висихає під сонцем, і круглі камінчики в припливі, й мураха в западинці, маленькій западинці на дівочій шиї.

— Ти… Ти… — бурмотів він невиразно, і озивалося відлуння, голосне відлуння тюремного колодязя.

Пригадувався тугий гарячий вітер у обличчя і незвичне відчуття пір’я на своїй людській шкірі, і земля внизу, затягнута туманом, і небо, як гігантський перекинутий келих… І просто потріскування каміна взимку, й просто гаряче вино біля каміна.

Не вбивайте мене. Хіба не все одно — маг я чи не маг?

Багатій розтринькує гроші з бездонного мішка, пташка на гілці гадає, що літо нескінченне. А потім рука наштовхується раптом на останню монету, падає сніг на зелене листя — це несправедливо й неминуче. Ось моє життя — лакована іграшка, яскрава дорога іграшка, і ось її зламали, я сам її розтрощив, так хотілося поглянути — що всередині? З чого зроблено любов? Хрясь — і нема любові… Я так і не зрозумів, як її влаштовано… Нова гра, знову — хрясь… Тахто він мені, Ларт? Ким він був для мене? Ким був я сам? Кому я потрібен? О Небо, навіщо?

Потім він, здається, навіть задрімав, і в півсні побачив обох.

Вони тоді взяли його в кліщі — розлючений, скорчений від ненависті Ест і ощирений в лютій гримасі Легіар:

— Ти що ж це, щеня? Ти про що з Хантом закладався?

Тоді він зрозумів, що цього разу втрапив у справжню халепу, що не впорається відразу з двома. Спробував жартувати — посмішка сповзала з його обличчя, не трималася, не клеїлася.

— На два боки дивишся? — страшно примружив очі Ест. — У два гнізда хробачків носиш? Двома ляльками крутиш, фігляре, і з мірошником об заставу б’єшся?

— Марране… — сказав тоді Легіар, і туга в його голосі була страшніша за Естову ненависть, — навіщо ж ти так поквапився? Продавати, то відразу обох?

— Я не продавав! — заходився Ільмарранен, але віри йому, звичайно, не було, тому що брехав він і раніше, брехав обом, і радів своїй винахідливості, спритності, хитрості…

— Будь проклятий, — стомлено мовив Легіар.

— Будь проклятий! — повторив Ест.

І тоді вдвох вони паралізували його волю, позбавили можливості виправдовуватися чи пручатися. Вдарили іскри з їхніх простягнених пальців, обплутали його тенетами, він заметався в цьому плетиві, яке ставало дедалі густіше й міцніше. І скорчилися його руки, і зсудомило ноги, і він чув крізь биття крові у вухах, чув, перестаючи бути людиною:

— Проклятий зраднику! Меблі, річ!

Той же, хто довго пробуде річчю, назавжди позбавляється магічного дару!

І два роки, два роки ти, Ларте, ходив повз мене, і вішав плащ на мої онімілі пальці, і знав, чудово знав, що з кожною секундою, з кожною миттю я втрачаю по краплі, як кров, щастя бути магом, втрачаю безповоротно, тому що ніхто в цьому світі не в змозі повернути мені мою сутність, мій зміст, мій магічний дар… Не ти давав мені його, чи ж тобі віднімати?!

А ти, Есте? Я пам’ятаю твого кожуха… І очі твої пам’ятаю, вони випробовували, тягли з мене… Ти сказав тоді: «Тут він доречний, як ніде»… І стер долонею пилюку з мого дерев’яного плеча!

Від одного цього спогаду Ільмарранена обдало жаром. Він звивався на слизьких кам’яних плитах, кусав до крові губи, пальці, руки…