Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це Азра, — спокійно промовив він. — Лагідний янгол смерті.
— Янгол смерті? — перепитав я, намагаючись пригадати, хто з нас більше пив — я чи він.
— Так, — сказав Аман. — Янгол смерті. Супроводжує самотніх мандрівників і подеколи з’являється поруч із ними у подобі скорпіона або хамелеона.
— Це що, легенда?
— Так. Але коли іншого пояснення нема, пригадуються легенди...
Я замислився.
— То цей янгол що, смерть приносить? — запитав я за хвилину.
— Це янголиця, — виправився Аман. — Вона — жінка. Вона стежить за мандрівником, оберігає його в дорозі. Стежить і вирішує: допомогти йому чи перешкодити. Якщо він їй не подобається, вона посилає скорпіона, і мандрівник помирає. Якщо подобається — посилає хамелеона, і мандрівник живе. Хамелеон приносить талан...
— А яка вона на вигляд, ця Азра?
— Я її що, бачив? — Аман знизав плечима. — Кажуть, у неї вселяється на якийсь час дух жінки, яка кохає цього мандрівника. Інколи вона може вийти до нього у вигляді цієї жінки...
— Цікаво... — видихнув я і кинув погляд на сліди. На моїх очах ямки слідів ставали все менш і менш помітними. Пісок вирівнював свою поверхню.
Уже під ранок, коли Аман довіз нас до укріплення й поїхав, везучи заснулого Юру, я запитав у полковника, чому майора поховали тут, поруч із дервішем.
Запухлий полковник уважно подивився мені в очі, неначе хотів перевірити, чи зможу я його зрозуміти.
— Вони сказали, що така могила буде надійною ланкою в ланцюгові українсько-казахської дружби... — він зітхнув, потім додав: — Крім того, у нашого посольства забракне грошей, щоб відправити тіло додому... Частинку тіла я сам відвезу до Києва.
Я кивнув. Було помітно, наскільки важко на душі в полковника. Мені не хотілося його більше турбувати, і я вчинив за прикладом Петра, який одразу по приїзді впав на свою підстилку поруч із Галею і вже на всю силу хропів.
— На добраніч, — сказав я полковнику.
Він натомлено всміхнувся і жестом руки спрямував мій погляд на верхів’я пагорбів, із-за яких уже просочувалося світло ранку.
Засинаючи, я обіймав Гулю і думав про Азру, про лагідного янгола смерті, що набуває подоби закоханої в тебе жінки.
52
Прокинувся я ближче до полудня, стискаючи в руці пістолет із глушником. Озирнувся. Гуля з Галею метушилися біля багаття. Петро ще спав. Полковника видно не було. Я кілька хвилин оговтувався, пригадував події минулого дня. Потім заховав пістолет до рюкзака, зробив маленьку зарядку — кілька разів присів і помахав руками для бадьорості.
Сонце висіло просто над нами, забиваючи тіні в пісок.
Я підійшов до жінок, отримав з їхньої ласки піалу з чаєм, що вже холонув, — видно, вони самі нещодавно чаювали, насолоджуючись відсутністю чоловіків. Галя була в своїх незмінних джинсах, зате її маленькі груди граційно підкреслювала темно-червона майка. Гуля сьогодні носила сорочку-сукню салатного кольору.
«Цікаво, — подумав я, — а як вона одягатиметься в Києві? Бо ж у такому вбранні спокійно навіть по безлюдній вулиці не пройдеш!»
— Полковник не казав, куди вирушив? — запитав я в жінок, коли допив чай.
— Він уже давно пішов, — відповіла Галя. — Години зо три тому. Мабуть, до міста.
— І нічого не говорив?
— Казав, що до обіду повернеться.
Я кивнув. Галя і Гуля саме починали варити обід, тому, судячи з усього, чекати на повернення полковника залишалося недовго. Цікавість і відчуття голоду примусили мене постояти якийсь час поруч із багаттям і нашими куховарками. Приємний солонуватий запах лоскотав ніздрі. Я придивився — Галя розкачала тонкий шар тіста і різала його на ромбики, а Гуля на цій-таки дошці з іншого боку нарізала смужками сухе м’ясо. Поруч у піалі лежала гірка порізаної кільцями фіолетової цибулі. Схоже, обід заплановано святковий. Я ковтнув слину.
— Що це в нас сьогодні? — запитав я.
— Аман залишив трошки баранини, будемо казахський суп їсти, — відповіла Гуля, не повертаючись.
За моєю спиною пролунав кашель. Прокинувся Петро. Звівся на ліктях, покрутив головою по боках. Потім знову ліг на спину й утупився напівсонними очима в білясте, засвічене яскравим полуденним сонцем небо.
Полковник справді повернувся на обід. Він наче носом занюхав, чим загрожує можливе запізнення. У казанку доварювався масний суп із баранини, і аромат його створював навколо багаття атмосферу очікування. Учорашні поминальні сто грамів усе ще вимагали закуски.
По обіді полковник відкликав мене і Петра вбік.
— Вам треба до вечора відіспатися, — сказав він добрим батьківським тоном. — Уночі буде багато роботи.
Ми слухняно подалися до своїх підстилок. Після ситного і смачного обіду дрімота затуманила мою свідомість, щойно я вмостився на спину, затуливши обличчя повстяною казахською шапкою — подарунком батька Гулі.
Прокинувся від ревіння моторів. Підняв голову. Шум долинав із-за близького піщаного обрію, за яким починався спуск до нашого розкопу. Я вийшов на край узвишшя і побачив унизу екскаватор і два великі самоскиди. Один із «КрАЗів» стояв трошки віддалік від ями. Його водій-казах сидів на сходинці кабіни й курив. Другий «КрАЗ» стояв під завантаженням. Водій був у респіраторі. Екскаватор черпав пісок із нашої ями і насипав його в уже напівзаповнений кузов самоскида. Я придивився й помітив, що і казах у екскаваторі дихав через респіратор. Трошки віддалік стояв і спостерігав за завантаженням полковник Тараненко.
Я повільно спустився до ями. Підійшов до полковника.
— Справа просувається, — сказав він мені. — Вам уже час збирати речі.
— Що? — перепитав я. — Ми їдемо?
Полковник кивнув.
— За годину приїде Аман. Будемо супроводжувати вантаж. Дорога далека, до Красноводська понад шістсот кілометрів.
Я зітхнув. Пустеля відучила мене від наглих рухів, і тому думка про те, що треба швидко збирати речі, викликала в мені виразне неприйняття.
Я піднімався нагору до нашої стоянки у досить роздратованому гуморі. Намагався робити широкі кроки, але пісок наче сміявся з мене, осипаючись під ногами й уповільнюючи рух. Зрештою пісок переміг — я піднявся наверх заспокоєний, трошки втомлений.
Сказав Гулі, що треба збиратися, і вона слухняно попрямувала до наших речей. Склала смугасту підстилку, заховала її в подвійний баул. Підійшла до вогнища за триногою, казанком та іншим кухонним приладдям.
Я роззирнувся навсібіч. Механічний звук екскаватора суперечив мертвій красі цих руїн. Я спробував порахувати, скільки днів провели ми тут, але шум заважав мені. «Гаразд, — подумав я,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лагідний янгол смерті», після закриття браузера.