Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Тоді барон нарешті зрозумів, що він не має сили боротися з долею, подав їй руку, підвів до столу і оголосив усьому товариству, що ця дівчина – дружина його сина.

Ф. Енсті

Мідний Глек

Останні по-літньому теплі промені жовтневого сонця сумно заглядали у віконце скромної конторки архітекторів Горація Вентімора та Бітвора на Великій Монастирській вулиці, що у Вестмінстері. І якщо першому з них не надто щастило на клієнтів, то другому їх не бракувало. Горацій, нудьгуючи, дивився у вікно, щохвилини зиркаючи на план будинку, який замовили його компаньйонові. Та думки Вентімора були далекі від архітектури. Він згадував літні канікули, які разом із Сільвією Фютвой провів у Сен-Люку, маленькому приморському містечку в Нормандії. Вони удвох каталися на велосипедах, підставляючи обличчя скупому північному сонцю. Але після повернення до Лондона йому виразно натякнули на швидкоплинність цього їхнього знайомства на відпочинку, мовляв, ніхто не збирається його продовжувати. Це глибоко вразило Горація, і він, ображений, припинив відвідувати дім професора Фютвоя. Та хоча візити до будинку професора й припинилися, проте піднесені почуття до його доньки все ж залишалися. Саме за нею й зітхав Горацій, сидячи самотою в невеликій конторці.

Раптом до конторки, наробивши ґвалту, вломився Бітвор з розкуйовдженими бакенбардами.

– Добридень, мій друже, ви все ще сумуєте? – проспівав він мимохідь.

– Так, колего, не всім же так таланить у цьому житті, як вам, – без заздрості, але з досадою зауважив Горацій.

– Не журіться, друже, просто англійцям байдуже до ваших витончених фантазій, вони прагнуть простоти і комфорту, втім, з часом ви це зрозумієте, – менторським тоном прорік Бітвор, – у мене ж поки що є замовлення в Ларчмірі, я мушу там пробути кілька днів, то ж, гадаю, ви тут не нудьгуватимете, а заразом поглянете на план флігеля, який мені замовили з Тускулум-Лоджі, адже вам однаково нічого робити.

– Авжеж, ваша правда, робити мені й справді нічого, – зітхнув Горацій.

– От і чудово, скоро зустрінемось.

Вентімор залишився сам і знову, згадуючи прекрасну Сільвію Фютвой, полинув на крилах мрій. Аж ось серед тиші конторки почувся нетерплячий стукіт у двері. Горацій навіть був вирішив, що це йому вчувається, але стукіт повторився так само настійливо. Горацій поспішно прочинив двері і, на свій подив, ніс-у-ніс зіткнувся з невдоволеною фізіономією поважного професора Антона Фютвоя, батька прекрасної Сільвії.

– Добре, що ви на місці, – сопучи, як ковальський міх, проказав задиханий професор, – маю до вас справу.

Несподівана поява батька коханої спантеличила Горація, адже той і думати не смів, що йому ще колись випаде нагода зблизитися з домом Фютвоїв.

– Професоре, щиро радий, але, даруйте, яким побитом? – розгублено пробурмотів Горацій.

– Візником, яким іще?

Буркотун-професор був у своєму репертуарі, він, як і всі жертви науки, був вельми роззявкуватий і не бачив далі від свого носа, тож щиро вважав, ніби Горацій, охоплений бажанням вивчення історії та археології, вчащає до його дому з любові до науки. Та насправді Горацій змушений був миритися з тими нудними лекціями, адже лише в такий спосіб він міг споглядати свою кохану Сільвію.

– Маю до вас доручення, пане Горацію. Оскільки ви вже достатньо обізнані з історією Єгипту та Азії, я хотів би вас попросити сходити замість мене на аукціон, який відбудеться в Ковент-Ґардені, де один шановний колекціонер розпродаватиме свої експонати. У нього є декілька досить цікавих екземплярів. Ось вам каталог, там я позначив усе, що мене цікавить, і написав, яку суму готовий віддати за них. Маючи надію, що ви людина промітна і не марнотратна, я покладаюся на вашу ощадливість щодо моїх грошей, і наголошую: в жодному разі не перевищуйте тієї вартості, що я зазначив.

– Але ж, професоре, знання мої не аж такі великі, щоб я міг на них покластися, вибираючи старожитності, – узяв сумнів Горація, якому не хотілося втрачати професорову прихильність через свою нерозважливість.

– Облиште! Вам нічого не доведеться робити, тільки прийти і купити, як у крамниці, те, що я позначив у каталозі. Ну, пора і честь знати, мене ще чекають в іншому місці, тож з вами я прощаюся, і не забудьте: увечері я вас чекаю у себе вдома – доповісте, як минув аукціон. – І професор так стрімко ретирувався, що Горацій більше нічого не встиг йому заперечити.

«Це ж треба отак ускочити по самі вуха, – подумав Горацій, – з другого боку, матиму чудову нагоду знову побачитися із Сільвією, все-таки нема лиха без добра». Розміркувавши так, він подався до себе додому, де й почав чекати ранку, готуючись якнайкраще показати себе на аукціоні, щоб догодити батькові милої Сільвії.

Ще й досі ласкаве, осіннє сонце сяяло у вікні карети, якою Горацій добирався до аукціону. Він сподівався приїхати першим, та виявилося, що в залі зібралося вже багатенько публіки. Горацій сів на своє місце, чекаючи, коли розпочнуться торги. Виявилося, що професор зазначив у каталозі надто занижені ціни, тому Горацій нічого не зміг купити. Щоб не повертатися голіруч, він придбав на торгах за гінею (а це було доволі дорого) старовинний мідний глек, запечатаний клеймом, з якимись клиновидними написами на ньому. Цінність глека Горацій розумів і сам, тому вирішив не везти його професору, а відіслати до себе додому. Тож у дім Фютвоїв довелося йти з порожніми руками.

Коли Горацій приїхав до професора, його ще не було вдома. Зустріла гостя пані Фютвой, яка запропонувала Горацію зачекати господаря у передпокої. Там він і побачив свою кохану. Спочатку Горацій, від хвилювання видзвонюючи зубами, не міг дати собі раду, зненацька забувши всі потрібні слова.

– Добридень, Сільвіє, маю надію, вас не надто обтяжить моя присутність, поки я чекатиму професора, – насилу зміг вимовити зніяковілий Горацій.

– Що ви, містере Вентімор, я щиро рада вас бачити. Чому ж ви більше не буваєте в нас? – поцікавилася Сільвія.

– Але ж… ваша матінка дала мені чітко зрозуміти, що вона не схвалює наших взаємин, що нам не варто далі… – вигукнув Горацій.

– Ой, годі вже, облиште! Це в вас говорить ваша зарозумілість. Матінці здалося, що ви зазнайомилися з нами на відпочинку лише тому, що там більше не було нікого з англійців, крім нас, але тут, у дорогому вашому серцю Лондоні, вам буде байдуже до нас, – збентежено промовила Сільвія.

– Як ви могли подумати таке, адже після нашої розлуки у мене тільки