Читати книгу - "Quo vadis"

Вініцій підійшов до скрині, що стояла на мармуровій підставці й називалась «арка», і, видобувши з неї гаманець із монетами, кинув його Хілонові.

– Тут скрупули[207], – сказав він. – Коли Лігія буде в моєму домі, отримаєш такий самий гаманець, наповнений ауреусами.

– О Юпітер! – скрикнув Хілон.

Але Вініцій нахмурив брови.

– Тебе погодують, потім можеш одпочити. До вечора не рушиш звідси, коли ж ніч настане, проведеш мене до Остріану.

На обличчі грека відбилися за хвилину страх і вагання, потім, одначе, він заспокоївся і сказав:

– Хто ж тобі суперечитиме, пане! Прийми ці слова за добре пророкування, як прийняв їх великий наш богатир у храмі Аммона. Щодо мене, ті скрупули (тут струснув гаманцем) переважили мою, не кажучи вже про твою, дружбу, яка для мене є щастям і насолодою…

Але Вініцій перебив його нетерпляче й почав розпитувати про подробиці розмови з Урсом. Одне з них було ясно: або схованку Лігії цієї ночі буде виявлено, або саму її можна буде викрасти на зворотному шляху з Остріану. І від цієї думки Вініція охоплювала шалена радість. Тепер, коли він був майже певен, що Лігію відшукає, гнів та образа на неї зникли. За ту власну радість вибачав їй усе. Думав тільки про неї як про дорогу й жадану істоту, й було в нього таке відчуття, буцім після тривалої подорожі мала повернутися. Хотілося йому скликати рабів і наказати їм прикрасити дім гірляндами. Не мав ні краплі зла навіть до Урса. Готовий був усім усе вибачити. Хілон, до якого й досі, незважаючи на його послуги, Вініцій відчував певну відразу, вперше видався йому чоловіком кумедним і неабияким. Пояснішало йому в домі, посвітлішало в очах і в обличчі. Почав заново відчувати молодість і радість життя. Колишнє нестерпне страждання не показало йому в достатній мірі, як Лігію покохав. Зрозумів це тільки тепер, коли сподівався її мати. Потяг до неї пробуджувався в нім, як навесні пробуджується земля, пригріта сонцем, але бажання його були тепер ніби менш сліпі й дикі, а більше радісні й ніжні. Відчував також у собі енергію без меж і був переконаний, що як тільки побачить Лігію на власні очі, в той час уже не віднімуть її в нього християни всього світу ані навіть сам імператор.

Хілон, однак, підбадьорений його радістю, взяв слово й заходився йому давати поради. На його думку, належало справу не вважати ще виграною й поводитися з найбільшою обережністю, без якої вона може звестися нанівець. Він також благав Вініція, щоб той не викрадав її з Остріану. Туди мають піти з відлогами на головах, із прикритими обличчями та обмежитися розгляданням із якогось темного кутка всіх присутніх. А тільки вони побачать Лігію, найбезпечніше буде піти за нею, тримаючись на відстані, помітити, в який будинок вона увійде, а вже завтра на світанні оточити його великим загоном рабів і забрати її серед білого дня. Позаяк вона є заручниця і належить, власне, імператору, то можна це зробити, не побоюючись правосуддя. В разі, якщо б її не побачили в Остріані, підуть за Урсом, і результат буде такий самий. На цвинтар з великою кількістю людей іти не можна, бо легко могли б на себе звернути увагу, а тоді християнам досить було б погасити всі смолоскипи, як це зробили при першому викраданні Лігії, і розсіятися, сховатися в темряві в потайних місцях, відомих тільки їм. Треба ж озброїтись, а ще ліпше взяти з собою двох людей, надійних і сильних, аби в цьому разі могли захистити.

Вініцій визнав цілковиту слушність цих порад і, згадавши заодно і поради Петронія, наказав рабам, аби покликали до нього Кротона. Хілон, який усіх знав у Римі, помітно заспокоївся, почувши ім'я знаного атлета, чиєю надлюдською силою захоплювався неодноразово на арені, і заявив, що до Остріану піде. Гаманець, наповнений великими ауреусами, видавався йому, завдяки допомозі Кротона, значно легшою здобиччю.

З цією думкою грек сів до столу, до якого згодом запросив його доглядач атрію, і за їжею розповідав рабам, яку чудову мазь привіз їхньому володареві: нею достатньо помастити копита найгіршим коням, аби вони лишили далеко позаду всіх інших. А навчив його виготовляти цю мазь один християнин, адже старші християни значно краще розуміються на чарах і чудах, ніж навіть фессалійці, хоча Фессалія[208] славиться своїми чаклунками. Християни мають до нього величезну довіру, а чому – кожен здогадається легко, хто знає, що означає риба. Так розмовляючи, він дивився пильно в обличчя рабів, сподіваючись, що, може, виявить між ними християнина й донесе про нього Вініцію. Коли ж те сподівання його не справдилося, заходився їсти й пити надзвичайно багато, не жаліючи похвал кухареві і запевняючи, що постарається його у Вініція викупити. Веселість його затьмарювала єдина думка, що вночі треба йти в Остріан, і втішав себе тим, що буде переодягнений, у темряві та в товаристві двох людей, із яких один як силач є кумиром усього Рима, а другий – патрицій і високий воєначальник. «Хоч би Вініція й виявили, – мовив собі, – не відважаться підняти на нього руку, що ж до мене, нехай спробують побачити хоча б кінець мого носа».

Після чого взявся згадувати розмову з робітником, і спогад цей сповнив його бадьорістю. Хілон не мав ані найменшого сумніву, що робітник цей – Урс. Знав із розповідей Вініція й тих, хто супроводжував Лігію з імператорського палацу, про надзвичайну силу цього чоловіка. Позаяк в Евриція він запитував про людей винятково сильних, не було нічого дивного, що вказано йому на Урса. До того ж розгубленість і гнів робітника на згадку про Вініція та Лігію не залишали сумніву, що до цих людей у нього особливе ставлення; робітник згадав також про покаяння та вбивство чоловіка, адже Урс убив Атацина; нарешті опис робітника цілковито відповідав тому, що Вініцій говорив про лігійця. Лише змінене ім'я могло викликати сумнів, але Хілон уже знав, що християни часто при хрещенні прибирають нові імена.

«Якщо Урс уб'є Главка, – мовив подумки Хілон, – то буде ще ліпше, якщо ж не вб'є, то також буде добрий знак, бо покаже, з якими труднощами християнам доводиться здійснювати вбивство. Адже я зобразив цього Главка рідним сином Юди та зрадником усіх християн; був я таким красномовним, що камінь би й той розчулився та пообіцяв упасти на голову Главка, одначе ж ледве вмовив цього лігійського ведмедя, щоб мені