Читати книгу - "Володимир"

- Чолом тобі, княже! - прозвучав тихий голос.

- Будь здорова, - відповів князь.

Жінка підняла голову, й він пізнав її - це була, немолода вже тепер, та сама Пракседа, яка заступила колись тут, у стравниці, місце його матері - ключниці Малуші.

Він дивився на неї довгим і пильним поглядом. Боляче? Так, Володимиру було дуже боляче й смутно в цю хвилину, жінка-ключниця в білому платні нагадала багато.

- Чи є в тебе чим погодувати нас, ключнице?

- Є, княже... Я давно все приготувала.

- Чому ж не горить вогонь?

Пракседа розгублено поглянула туди, куди дивився князь: на жертовник, застелений грецьким червоним килимом.

- Хочу принести жертву, - суворо сказав князь Володимир. - Приготуй усе!

Ключниця метнулась, скинула килим, побігла до очага й принесла звідти жару.

Князь Володимир, не сідаючи за стіл, ждав з воєводами, коли вона закінчить, потім узяв по частці від страв і кинув на жар. Легкий димок повився над жертовником, спалахнув вогонь, - мовчки, схиливши голови, князь і воєводи поминали предків.

І їли вони в мовчанні - адже тут, у стравниці, витали душі предків, вони, так вірив князь Володимир і його воєводи, споживали страви разом з ними.

Коли всі вийшли з стравниці, ключниця Пракседа довго дивилась услід князеві, що крокував, оточений воєводами, в довгих переходах.

"Такий, як і мати, - подумала вона, - ті ж очі".

Пракседа засміялась. Це був невеселий сміх. Вона не любила, ні, більше, ненавиділа ключницю Малушу, знала, добре пам'ятала юного Володимира, не любила і його так само, як і матір, але Малуші давно не було на Горі, син її Володимир сидів у Новгороді, минуле, здавалось, зникло.

А тепер, - Пракседа неминуче мусила себе про це запитати, - Володимир-князь у Києві, вона мусить поїти й кормити його, в її руках поки що ключі від усіх добр княжого терема.

Ненавидящими очима дивилась Пракседа услід князеві, що йшов у переходах, а от і зник... Що ж буде далі?

Тільки увечері князь Володимир залишився один, обійшов терем, де провів свої юні літа, де все було йому таке знайоме, рідне, минав переходи, палати, зупинився в світлиці, де колись жив і де тепер волив жити.

Перед ним лежала мовчазна, темна Гора, за стіною видно було Подол, Оболонь, Дніпро. Десь серед пітьми ночі на Щекавиці й ближче, над берегами Почайни, горіло кілька вогнищ - то, либонь, вої готували собі вечерю.

Тихо, так, навкруг було дуже тихо, сюди, в світлицю, не долітав жоден звук, тиша велія стояла на Горі, в Києві, на Дніпрі; мине короткий час - і мир, князь Володимир був певен тепер у цьому, прийде в усю рідну землю.

Не радість і гордість близької перемоги наповнювали душу Володимира, йому було смутно, що так сталось.

Вирушаючи на січу, він не думав про це - образа, щире прагнення виконати заповіт батька, подолати свавільного брата - от які почуття керували Володимиром у Новгороді і в далекому поході до Києва.

І от він у Києві, в теремі княжому, де тільки вчора, минулої ще ночі ходив, був господарем Ярополк, якого оточували бояри, воєводи, мужі, за яким стояли полки, землі, сила.

Зараз у теремі тихо, не чути людського голосу, немає ні Прополка, ні бояр, ні воєвод, сила зламала силу. Князь Володимир уявив, як у темряві, холоді всі вони пливуть Дніпром, чи бредуть у полі, чи деруться через ліси й хащі. Куди, куди вони йдуть?

А далі? Адже йде до неминучого - його вої наздоженуть лодії Ярополка, перетнуть війську шлях у полі, зрештою, оточать у Родні, копієм візьмуть фортецю над Дніпром і не пошкодують ні князя, ані мужів його... Це - смерть Ярополка.

Проте він не винен у цьому, він не раз простягав руку Ярополку, був не тільки месником, а найперше братом, навіть нині послав гінців - кличе Ярополка припинити січу, укласти мир.

Князеві Володимиру, як і завжди після січі, було невимовне боляче, що в Руській землі йде усобиця, бездоб ллються ріки крові, довго ще після цього доведеться Русі гоїти рани, виривати терни з наболілого тіла.

Як хотілось йому, щоб у цю пізню годину ночі поряд з ним була рідна людина, якій він міг би висловити свої думи й страждання, яка б зігріла його спраглу душу.

Отець! О, як рано він - молодий ще, дужий, полум'яний - пішов із життя; тільки меч і щит його висять у Золотій палаті - холодні, мертві речі, а отця немає, не буде.

Мати! Володимир згадав і її, втім, що він міг знати про неї, ніколи не бачивши, не чувши голосу?! Люди, земля, небо, скажіть, яка його мати, де вона?!

За вікном палати колишеться гілля, вітер війнув з Дніпра, може, мати десь близько, може, - князь Володимир навіть затремтів, - вона стоїть поруч, у нічній пітьмі, дивиться на нього.

Ні, матері немає; прийде час, мине січа, він шукатиме її слід, може, колись вона сама озветься до нього, нині і її немає.

Так хто ж є в князя Володимира?

Він думає про Рогніду, хоче пригадати її очі, чоло, обличчя, всю, яку бачив у єдину ніч. І полотська княжна виринає перед ним - невиразна, десь далеко, ніби в імлі. Це не дивно, він бачив її так мало, одну ніч, у мінливому промінні свічі.

А все ж йому приємно, радісно, тепло думати про Рогніду. Вона дуже хороша, зовні сувора - тепла в душі, жінка півночі - і на диво ніжна.

- Рогнедь, Рогніда, - тихо шепоче Володимир, проте тьмяні обриси її розтоплюються, прозорішають, от і зовсім зникли. Немає Рогніди, де Київ, а де Полотськ, вона там, він тут, як далеко-далеко до неї.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

1

Що думав князь Ярополк, тікаючи до Родні, чи розумів він, куди веде його зрадлива доля?

Тут, у Родні, в невеликій дерев'яній фортеці на високій горі над Дніпром звичайно сиділо кількасот воїв. Ця сторожа поля пильнувала, чи не випливають з пониззя чужі лодії, чи не встає курява під копитами якоїсь орди на лівому березі, коли ж це траплялось, запалювала вогні, пускала в небо дими, даючи знак у Треполь і далі, що на Полянську землю насуває ворог, і, прийнявши на себе перший удар, або ж загибала з