Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ненавиджу я тебе чи жалію? Однак ти мертвий. Мені немає за що дякувати тобі, загарбнику всього, що я мав чи міг би мати. Але мій народ у боргу перед тобою. І моєму люду належить про все дізнатися від мене.
Тож, накульгуючи, він повертався до Нен-Ґіріту, з тремою обминаючи те місце, де лежав дракон; і, знову видираючись стрімкою стежкою, зустрів чоловіка, котрий визирав із-за дерев і, побачивши його, відсахнувся. Та Брандір помітив те обличчя в мерехтінні спадного місяця.
— Гей, Дорласе! — гукнув він. — Що ти можеш розповісти? Як тобі вдалося зостатися живим? Що з моїм родичем?
— Не відаю, — приглушено відповів Дорлас.
— Якось дивно виходить, — мовив Брандір.
— То знай же, — сказав Дорлас, — Чорний Меч хотів, аби ми перейшли вбрід бистрину Тейґліну, ще й потемки. Хіба дивно, що я не зміг? Я значно перевершую багатьох у мистецтві володіння сокирою, та ноги мої — не рівня козячим.
— Отже, вони пішли до дракона без тебе? — мовив Брандір. — А коли він перейшов? Ти ж, напевно, мусив бути десь поблизу та спостерігати, чим усе закінчиться.
Дорлас не відповів, тільки втупився у Брандіра ненависним поглядом. Тоді Брандір усе зрозумів, бо раптово збагнув, що цей чоловік покинув товаришів і потому, позбавлений мужності й жахливо соромлячись, переховувався в лісах.
— Який сором, Дорласе! — сказав він. — Ти винуватець наших нещасть: ти підбурив Чорного Меча, накликав дракона, зневажив мене, штовхнув на смерть Гунтора, а тоді втік, аби скрадатися лісами!
І раптом щось інше спало йому на гадку, і, розгнівавшись, він промовив:
— Чому ж ти не приніс новин? Це те найменше, чим ти міг би спокутувати твій учинок. Якби ти зробив це, Володарка Нініель не мусила би шукати вістей самотужки. їй у жодному разі не можна було бачити дракона. Вона могла би жити. Я ненавиджу тебе, Дорласе!
— Угамуй твою ненависть! — відказав Дорлас. — Вона така сама недолуга, як і твої поради. Як на мене, то нехай би прийшли орки і повісили тебе, мов опудало, у твоєму власному саду. Тобі слід називатися відступником!
І за цим, позаяк сором до краю розпалив його гнів, замірився вдарити Брандіра своїм могутнім кулаком, але життя його обірвалося раніше, ніж в очах згаснув здивований погляд, бо Брандір вийняв меча і завдав Дорласові смертельного удару. Потому, постоявши з мить тремтячи, бо йому стало погано при вигляді крові, відкинув меча, повернувся й пішов своєю дорогою, спираючись на костур.
Коли Брандір наближався до Нен-Ґіріту, блідий місяць уже зайшов, ніч танула і на сході займався ранок. Людям, котрі досі тулилися біля мосту, він здався сірою світанковою тінню, і декотрі здивовано загукали до нього:
— Де ти був? Чи бачив її? Бо Володарка Нініель пішла геть.
— Так, — мовив Брандір, — вона пішла. Пішла, пішла, щоби ніколи не повернутися! Проте я приніс вам новини. Слухайте мене, люди Бретілу, і скажіть, чи було коли-небудь сказання, подібне до того, що я розповім! Дракон помер, але при ньому і Турамбар упав мертвим. І це — гарні вісті: так, справді, обидві гарні.
Тоді люди почали перешіптуватися, дивуючись із його мови; декотрі казали, що він збожеволів, але Брандір вигукнув:
— Вислухайте мене до кінця! Нініель також мертва, прекрасна Нініель, яку ви любили, яку понад усе любив я. Вона зістрибнула з краю Оленячого Стрибка, і паща Тейґліну поглинула її. Вона пішла з життя, ненавидячи світло дня. Адже перед смертю довідалась ось про що: діти Гуріна були вони обоє, сестра та брат. Мормеґіл, як його кликали, Турамбар, як нарікся він сам, приховуючи минуле, — це Турін, син Гуріна. Нініель, як ми її називали, не відаючи про її минуле, — це Ніенор, донька Гуріна. Разом зі собою вони привели у Бретіл тінь страхітливої долі. Тут здійснилася її воля, тож ця земля ніколи не звільниться від скорботи. Називайте її не Бретіл ом, не землею Галетрім, а Сарх ніа Хін Гурін, Могилою Дітей Гуріна!
Тоді, хоча і не зовсім розуміючи, як сталося таке лихо, люди, не сходячи з місць, заридали, а декотрі казали:
Могилою для любої Нініель став Тейґлін, а могила для Турамбара, найвідважнішого серед людей, іще постане. Тіло нашого визволителя не зостанеться лежати під відкритим небом. Ходімо до нього.
Розділ XVIII
Смерть Гуріна
Тільки-но Нініель помчала геть, Турін поворухнувся і йому, все ще оповитому глибокою темрявою, причулося, ніби вона гукає його звіддалік; але щойно Ґлаурунґ сконав, чорнота Турінової непритомності минула, відновилося його глибоке дихання, й, зітхнувши, він поринув у навіяну непереборною втомою дрімоту. Але перед світанком страшенно похолоднішало, і, вовтузячись уві сні, він повернувся так, що руків'я Ґуртанґа вперлося йому в бік, і він зненацька прокинувся. Ніч одступала, в повітрі вчувався подих ранку; і, згадавши про перемогу та пекучу отруту на руці, Турамбар схопився на ноги. Піднісши руку до очей і оглянувши її — зачудувався. Адже рука його була перев'язана смужкою білої тканини, ще вологої, і майже не боліла; тож він сказав сам до себе: «Чому хтось отак подбав про мене, але полишив мерзнути посеред уламків і драконового смороду? Що за химерні події трапилися волею випадку?»
Тоді він голосно гукнув, але ніхто не озвався. Довкола були тільки чорнота, похмурість і сморід смерті. Турамбар нахилився й підняв меча, і побачив він, що той цілісінький, навіть блиск на краях леза не потьмянів.
— Ядуча отрута у Ґлаурунґа, — мовив, — однак ти, Ґуртанґу, сильніший за мене. Вип'єш будь-яку кров. Перемога належить тобі. Але ходімо! Я потребую допомоги. Тіло моє стомилося, я промерз до кісток.
Тоді повернувся спиною до Ґлаурунґа і полишив його розкладатися; проте, щойно він віддалився від отого місця — кожен крок давався йому ніби все важче й важче, — він подумав: «Біля Нен-Ґіріту мене, мабуть, усе ще дожидає один із розвідників. Як же мені хотілося би чимшвидше опинитись у власному домі, відчути лагідний дотик рук Нініель і цілюще вміння Брандіра!» Тож нарешті, стомленою ходою, спираючись на Ґуртанґ, у сірому світлі зародження дня Турін дістався до Нен-Ґіріту, і саме в той час, коли люди збиралися на пошуки його мертвого тіла, він постав перед ними.
Тоді вони з жахом відсахнулися, вважаючи цю появу його невпокоєним духом, а жінки заголосили і прикрили очі. Проте він сказав:
— Не плачте-бо, але радійте! Бачите! Хіба я не вцілів? І хіба не порішив дракона, якого ви боялися?
Тоді люди напосілися на Брандіра, викрикуючи:
— Дурню, хотів обдурити нас побрехеньками, ніби він мертвий. Хіба ж ми не казали, що ти з'їхав із
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказання про дітей Гуріна», після закриття браузера.