Читати книгу - "Хранителі Персня"

У самому селищі дорога йшла дугою навколо гори, й на закруті стояв великий заїзд. Збудували його дуже давно, коли рух по Тракту був набагато жвавішим — бо Бригора виникла на старовинному перехресті шляхів: друга [162] дорога зливалась зі Східним Трактом зразу ж поза ровом на захід від селища, і колись люди, та й інші племена, часто користувалися нею. У Східній чверті навіть збереглася приказка: «Це дивно, як новини з Бригори», що склалася у ті часи, коли вісті з півночі, півдня та сходу збирались у тамтешньому заїзді, а гобіти з Краю частіше туди навідувались. Але північні землі давно вже світили пусткою, Північним шляхом ходили рідко, він поріс травою, і місцеві мешканці тепер звали його Зеленим.

Однак заїзд стояв собі та стояв, і власника його вважали поважною особою. Його дім став місцем, де збиралися всі гультяї, цікаві й балакучі, незалежно від зросту, з усіх чотирьох сіл, притулком для Слідопитів та всіляких блукальців, ночівлею для порядних подорожніх — здебільшого гномів, які ще й досі походжали Трактом до гір і назад.

Було темно, і на небі сяяли зорі, коли Фродо з супутниками проминули нарешті роздоріжжя та під'їхали до Західних воріт. Вони були вже замкнеш, але на порозі сторожки сидів чоловік. Він звівся, схопив ліхтаря із подивом оглянув їх поверх воріт.

— Чого вам треба і звідки ви взялися? — непривітно буркнув він.

— Нам потрібен тутешній заїзд, — сказав Фродо. — Ми прямуємо на схід і не можемо сьогодні їхати далі.

— Гобіти! Четверо гобітів! Та ще, судячи з вимови, з самого Краю! — пробурмотів брамник, вирячившись на них мутними баньками, а потім спроквола відчинив ворота, впускаючи їх.

— Нечасто можна бачити товариство з Краю на Тракті уночі, - сказав він, коли приїжджі проходили повз його хату. — Даруйте мені за цікавість, але що ж примушує вас їхати далі за Бригору? І як вас звуть, дозвольте спитати?

— Як нас звуть, це наша власна справа, і, як на мене, тут не місце про це розпатякувати, — відрізав Фродо. Йому не сподобався ані вигляд, ані мова брамника.

— Ваші справи, ясна річ, при вас же й залишаться, — заперечив брамник, — тільки моє діло — саме задавати запитання після заходу сонця!

— Ми — гобіти з Забоччя, — сказав Меррі, - і нам спало на думку прогулятися й заночувати у заїзді. Я маю прізвисько Брендібок. Досить тобі цього? Раніше, якщо вірити розповідям, тут чемніше зустрічали приїжджих! [163]

— Гаразд, гаразд! — залопотів брамник, — Я ж не хотів вас образити. Але заждіть-но, не один старий Харрі, інші теж будуть допитуватися. До нас всілякий народ заходить. У «Поні» теж різні гості сидять!

Він побажав їм на добраніч, і вони рушили далі; але Фродо помітив у світлі ліхтаря, що брамник пильно придивляється до. них. Ворота за ними зачинилися зі скреготом, і той звук було приємно чути, але чого цей Харрі такий наполегливий? Чи не розпитував його хтось про подорожуючу четвірку гобітів? Може, Гандальф? Адже він міг прибути, поки вони вешталися по Лісу та на Могилах? Щось у погляді й голосі брамника стурбувало Фродо.

А той повидивлявся на них ще хвильку і пішов до своєї хати. І тільки-но він зник, як темна фігура спритно залізла на ворота, зістрибнула і ніби розчинилась у темряві сільської вулиці.

Гобіти проїхали розлогим узвозом, повз кілька безладно розкиданих будинків — незвично великих і дивних на вигляд, а коли вони угледіли триповерхову, багатовіконну будівлю заїзду, серце Семове аж захололо. Він був готовий зустріти у поході велетнів чи чудовиськ ще страшніших, але для початку з нього було досить, навіть з гаком, першої зустрічі з Рослим Народом та їхніми здоровезними будівлями; днина і без того випала нелегкою. Він відразу ж уявив собі, як чорні, вже осідлані коні стоять у дворі заїзду, а Чорні Вершники виглядають з верхніх темних вікон.

— Ми, певно, тут не заночуємо, еге ж, пане? — вигукнув він. — Якщо десь тут є гобіти, чом би не пошукати, хто дасть нам притулок на ніч? Так було б звичніше…

— А чим тобі не подобається заїзд? — спитав Фродо. — Том Бомбадил радив ночувати тут. Думаю, усередині буде затишно.

Як на звичне око, заїзд і назовні був непоганий. Його фасад височів над дорогою, а два бічних флігелі зливались зі схилом гори, так що вікна другого поверху були на одному рівні з землею. За широкою аркою між тими флігелями лежав двір, а зліва під аркою кілька широких сходинок вели до великих дверей, прочинених навстіж. Над аркою висів ліхтар, а під ним — велика вивіска: опасистий білий поні, що став дибки, Над дверима білів напис: «Грайливий Поні» Барила Барбариса». Вікна нижнього поверху за щільними фіранками світилися. [164]

Поки вони стояли потемки під аркою, не знаючи, на що зважитися; хтось усередині завів веселої пісні, і бадьорий хор гучно підхопив її. Прислухавшись, гобіти заспокоїлись і злізли з поні. Пісня змінилась вибухом сміху та оплесків.

Подорожні завели своїх поні до двору, залишили їх там і піднялись на ґанок. Фродо, що йшов попереду, мало не зіткнувся з низькорослим череванем: лисий, з червоною пикою, у білім фартусі, він біг з одних дверей до других з тацею, повною налитих доверху кухлів з пивом.

— Чи не можемо ми… — почав Фродо, але черевань вигукнув через плече:

— Хвилиночку, даруйте! — І щез у димовій хмарі, що гула різноманітними голосами. По хвилі він прискочив назад, витираючи фартухом руки.

— Добрий вечір, мій маленький пане! Чим можу допомогти? Чого бажаєте?

— Постелі для чотирьох і стайню для п'яти поні, якщо є. Ви — пан Барбарис?

— Авжеж! Звати мене Барил. Барил Барбарис, до ваших послуг. Ви прямо з Краю, еге ж? — сказав він і раптом ляснув себе рукою по лобі, немов згадав щось забуте. — Гобіти! — гукнув він. — Що ж це мені нагадує? А дозвольте спитати, як вас звати, панове?

— Це — пан Тук, пан Бревдібок, — сказав Фродо, — а це Сем Гемджі. Мене звуть Підкопай.

— Ну ось! — сказав Барбарис, ляскаючи пальцями. — Знову забув! Але як випаде вільна хвилинка — помізкую і пригадаю. Я прямо з ніг збився; але подивимось, що я можу для вас зробити. У наш час великі товариства з Краю рідко приходять, тож постараюся привітати вас як слід. Тільки, бач, такого натовпу, як сьогодні, в мене давно вже не було! Після посухи — повінь, так у нас кажуть. Гей! Нобе! — гаркнув він раптом. — Де ти, копуне хутроногий? Но-о-об!

— Йду, пане!