Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

В каміні, що зараз не горів, все ж було дбайливо складено дрова. Стіни теж були білими, але підлога встелена м’яким червонястим килимом. Стояв довгий стіл, заставлений наїдками та напоями. Повсюди мерехтіли сонячні зайчики, втрапляючи променистими снопами світла крізь три вікна.

За столом сидів чоловік. Я відчув, що серце б’ється ще швидше, ніж до того, коли його побачив, якщо таке можливо.

Я знав, хто це. Орислав неодноразово розповідав, та й Благодар дорогою до Колісії — також.

То був найстарший з нині живих Стожарів — Верен. Він був одним із тих, про кого щойно згадував Благодар — народився ще в попередньому столітті. А оскільки й теперішнє вже майже добігло кінця, то Верен таки справді був поважного віку. Він мав десь сто двадцять років.

Був сивочолим і мав бороду, довгу та схожу на сніг. Вбраний у чисто білу одіж без жодних прикрас. Тільки чотирикутна зірка на грудях — ото й усе.

Зайшовши, всі Стожари схилили голови, і я — так само. Верен уклонився у відповідь.

— Мої вітання, юний Стожаре, — промовив він тихим, хрипкуватим голосом. Погляд волошкових очей Верена був ясним, але трохи втомленим. — Пробач, не можу встати, аби тебе привітати. Навіть Стожари з часом втрачають силу бігати, а коли тобі за сто років, то вже доводиться з тим миритися.

— Це велика честь для мене — бути тут, — сказав я так само неголосно — через хвилювання і радість. Так, я знав, що опинюсь тут... Але чекати і зрештою опинитись — речі геть різні.

— Чудово, — промовив Верен, усміхнувшись в бороду, а тоді перевів погляд на Благодара: — Благодаре, я радий, що ти повернувся. Чи було щось в дорозі, варте уваги? Окрім того, звісно, що в Муровому на тебе чекало аж двоє Стожарів. Про Смоляну нам усім теж дуже цікаво почути.

— Дорога минула добре й без особливих пригод та неприємностей, — відповів Благодар просто.

— Радий чути. Сідайте, прошу, — запросив нас усіх старий.

Я сів в одне з крісел з різьбленою спинкою і здивовано зрозумів, що воно значно комфортніше, аніж видається на перший погляд.

— Ще дещо. Я ж казав, що нового Стожара вирішили прийняти з особливою атмосферою, — нагадав Дан і плеснув в долоні. Двері до зали прочинились і зайшло четверо — двоє хлопців та двоє дівчат. Усміхнені, з інструментами. Вони вклонились і стали грати щось таке чудове й мелодійне, що на мить всі завмерли.

— Звикай, — прошепотів мені Благодар, підморгнувши. А тоді вже голосніше сказав: — Смачного!

І поклав на таріль переді мною величезний шматок пирога, що пахнув просто-таки неймовірно. Я надкусив шматочок, очікуючи на м’ясний смак, але в роті вибухнув неймовірний смаковитий аромат якихось несолодких ягід.

— А, так. Стожари не їдять нічого, задля чого було скоєно вбивство. Тут немає м’яса, звикай і до цього, — промовила Милана з посмішкою. — Згодом зрозумієш, чому так.

Я тільки знизав плечима.

Помітив, як уважно на мене знову глянув мовчун Ратмир, і став активніше жувати свій пиріг.

Немає — то й немає.

Обитель Стожарів була дійсно великою — але не тільки над горою, а й під нею. Уся Колісія, як виявилось, мала не лише наземну частину, а й приховану в земних надрах. Тож не дивно, що будь-який Стожар, перш ніж «піти в широкий світ», спершу вчився саме тут — адже на обстеження та пізнання всього, прихованого в залах, бібліотеках, лабораторіях палацу на пагорбі та й усієї столиці треба було вдосталь часу.

В час, коли я розпочав своє життя та навчання в Обителі Стожарів, їх у Патрії було восьмеро — Верен, Благодар, Дан, Милана, Ратмир, я та Смоляна. Іще один Стожар вже народився, але сил своїх ще не проявив — і ми мали просто терпляче на це чекати. Так було завжди — рідко коли дитина з перших днів показувала якісь надприродні здібності. Для цього мала достатньо зміцніти розумом та тілом. З’яву на світ ще двох обранців Патрії чекали до завершення століття — а минав 2181-й рік з дня, коли Земовит був омитий сльозою велета.

Мої дні, а тоді й роки життя в Колісії стали навчанням. Воно не було обтяжливим, навіть навпаки — цікавим. І, певна річ, не таким, як у інших дітей. Я вивчав багато теорії, але акцент на ній не робився. Усе, що можна було застосувати на практиці, Стожари застосовували. Інша справа, що робити це треба було завжди з розумом, до чого я теж доріс із часом.

Щойно минуло два дні з мого приїзду, як виявилось, що на сході країни спалахнула епідемія якоїсь паскудної хвороби, назву котрої поки не визначили. Вона вразила три великих міста та зо два десятки сіл, вкриваючи тіла чорними ранами та позбавляючи життів. Спершу вирішили, що то — чума, однак згодом виявилося, що ні, бо рани виглядали геть не так. Вони були тонкими та поздовжніми, пролягаючи по венах, люди просто