Читати книгу - "Мереживо людських доль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ось, ваше добро, — простягаючи мені сумочку, усміхнувся Юліан. — Але ви не відповіли на моє запитання.
— Дякую, відповіла я тихо не підводячи очей.
На той час моє обурення трохи вщухло, і тому обличчя цього мужчини я сприймала вже по іншому. «А він дійсно красивий, — чомусь в той момент я його саме таким побачила. — Навіть красивіший за мого». І чого я завжди їх порівнюю? Мабуть тому, що вважала свого ідеалом, ніколи ні на кого не загладала, бо знала, що такого як мій нема ні у кого. А виходить є. Є ще й набагато кращі. Ото ж правду кажуть: не сотвори собі кумира. А я, так взагалі свого боготворила. Він був центром мого всесвіту, він був змістом мого життя, точкою відштовхування і приземлення. Він був моїм другим «я». І тільки в тих роздумах я зрозуміла, що згадую про чоловіка, як про щось далеке і чуже в минулому часі.
— Світлано, — перервав моє мовчання Юліан. — Я чекаю…
— Не чекайте. Я не буду вам нічого розповідати, бо не бачу потреби. Нікому від моєї розповіді легше не стане.
— А хіба краще тримати свої біди у собі, і зациклитись на них до такого степеня, щоб аж шуганути у воду?
— Вибачте, Юліане, але я не хочу… — ніби вимолюючи пощади відповіла я. — Можна, я піду?
— Куди? — здивувався чоловік.
— Як куди? Додому, — так само здивовано відповіла я.
— Тут ваш дім. Залишайтесь скільки захочете. Хоч назавжди.
— Як?… — не зрозуміла я. Чому я маю тут залишатись? У мене є дім. — знову знервувала я.
— Є, згоден. Але вас там ніхто не чекає, — відповів Юліан таким тоном, наче знав про мене усе.
— Не чекає, — повторила тихо я чоловікові слова.
І тільки зараз до мене дійшло: а справді… там мене ніхто не чекає. Тоді куди я піду? До мами? Ні, до мами не можна. Я за п’ятнадцять років сімейного життя до мами ані разу сама не приїхала. Вона відразу запідозрить недобре. Та і я брехати не вмію. Я здамся при першому її натиску, а мама у мене, що танк — розколе найміцніший горішок, а правду витягне.
Може вернутись додому? А якщо чоловік вже там? Якщо вже повернувся? Це жах, жах! Це ж треба буде вдавати, що я нічого не знаю, а як ні, то прибити його на місці, бо терпіти я таке не зможу. Я плюну в його зрадливі очі при першій зустрічі, і мабуть розплачусь від безсилля, бо наперед знаю, що не зможу розповісти йому про те, що бачила його з коханцем. Але й терпіти не зможу, доки він сам признається. Та чи й признається? Хіба ця історія сьогоднішня? Мабуть давно вже тягнеться, просто я нічого не знала, ось і жила, вважаючи, що то наші почуття від давнини трохи охололи, а воно зовсім не так. В нас вони остигали, а з тим, іншим, тільки сильніше розгорались. «Чорт би вас, голубці, побрав!» — процідила я крізь зуби не звертаючи уваги на Юліана, який всівся на диван із журналом у руці і робив вигляд, що читає, а сам пильно спостерігав за мною.
— Ну, що, подумали? Вілла велика, надовкола прекрасний сад… Залишайтесь? — з надією запитав чоловік.
— Якщо й так, то тільки на одну ніч, — відповіла я, бо, дійсно, треба було подумати куди мені іти.
— Ну що ж — робіть як знаєте, але мені дійсно шкода. Ви красива жінка, розумниця, тільки трішки збились із дороги, заплутались. Але повірте, ви відшукаєте її зовсім швидко. Ви сильна, я це бачу.
— Сильна, — відповіла я. — Дякую за все.
Потиснувши один одному руки, я вийшла до коридору, а Юліан сумно проводив мене поглядом.
Обід Ніна принесла мені до кімнати: грибний суп, телятина під тунцевим соусом, фруктовий салат. За кілька хвилин дівчина принесла ще філіжанку кави і тістечко. Я чекала, що мене запросять до столу, і від того нервувала, бо не мала найменшого бажання обідати з Юліаном. Не хотіла його бачити ані чути. Знала, що поводжуся як розбещена дитина, але на той час мені хотілось тільки самотності. На щастя події відбувались так, як я бажала.
Я ще змалку не любила їсти наодинці. Чи то обід в ресторані, чи просто гамбургер куплений у вуличному «Фастфуді», але я завжди шукала собі компанії. Могла пригостити будь-кого, тільки б не сама. І до розмови я була відвертою. Могла зачепити людину на дорозі, в крамниці чи поїзді, але мовчазною ніколи не була. Часом я брала ситуацію в свої руки і могла розповідати співбесіднику якісь кумедні історії, часом просто розпитувала і годинами слухала не перебиваючи, бо то завжди були нові люди, відповідно і нові історії. Але тоді, в оселі Юліана, я не мала ніякого бажання ані говорити, ані слухати. Хотіла тільки тиші. Тиша мені була найкращим співбесідником.
Після обіду все ж прийшлося ще раз зустрітись із господарем. Цього разу він завітав до кімнати, щоб справитись про моє здоров’я. Хоча, здавалось, зранку він бачив, що у мене все в порядку, та все ж запитав, чи не поїхати нам до лікаря, на що отримав мою відмову. Голова боліла менше, душа більше, але душу не лікують у травмпунктах, тому я сухо подякувавши за турботу відвернулась до вікна, щоб не бачити його обличчя. Воно було надто привабливим, щоб втриматись. А я боялась зваби. Ще
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мереживо людських доль», після закриття браузера.