Читати книгу - "Чорний ліс"

сам у собі. Він чудово розумів, кому має завдячувати відносно безпечним виходом зі Здолбунова та уникненням ризику потрапити в облаву. Через те не заперечував, коли Максим тягнув пораненого поляка в Гніздяни і разом із ним змушена була йти Ванда Мостовська. Але тепер все це слід було пояснювати не лише собі чи навіть пізніше Хмарі. Домовлятися доводилося з селянами, а місцеві, як уже розібрався Максим, не приймають поляків так само, як німців чи радянську владу. Добре, аби то були такі самі селяни, лиш із польських сіл. Проте раду треба було давати особам, прямо причетним до польської армії – ще однієї ворожої сторони.

– Вони підуть, – промовив Коломієць. – Ванда зможе передати звістку своїм, і сюди…

– …сюди прийдуть польські поліцаї? – обірвав Гармаш. – Дурню, ти хочеш, аби я дозволив закликати сюди озброєних ляхів?

Коломійця охопив відчай.

– Можна ж домовитися… Слухай, вони лише заберуть своїх… Нічого більше…

– А коли в Здолбунові переховується наш поранений побратим і німаки про це знають, вони що – дозволять нашій чоті зайти в місто та вільно взяти свою людину? Ти се хочеш сказати, Східняче? Ти так се розумієш?

Глухий кут.

Та відповісти Коломієць не встиг. Почув позад себе рух, озирнувся.

Не встиг нічого зробити – удова, про яку всі, захопившись суперечкою, забули, тихцем шаснула до хати й виринула назад, тримаючи в руці не знати звідки взятий револьвер.

Збишек стояв найближче до неї.

Рука Ксені не здригнулася – поляк отримав одну за однією три кули в живіт.

Наступна куля мала бути Ванді. Але тепер Максим уже перехопив руку вдови, легко вивернув. Револьвер випав, Коломієць відкинув його геть носаком, рявкнув, ніби щойно втратив велику надію на справедливість:

– Ти що? Ти що зробила, жінко?

– Пусти!

На Коломійця дивився револьвер Гармаша. Він розтиснув руки. Ксеня відступила, зиркаючи на чужинця з неприхованою ворожістю.

– У нас так, – мовив Гармаш. – Не дивуйся, Східняче.

Ванда тим часом уже присіла біля застреленого товариша, якого побачила вперше лиш нині вночі. Торкнулася рукою тіла, з якого виходило життя, мовила, не повертаючись:

– Стріляйте. Хутко, стріляйте.

Чи Максим помилявся, чи в Гармаша враз із невідомих причин відпала охота. А Савчучка, дивлячись Коломійцеві просто в очі, сказала:

– У мене лях мужа закатрупив. Тепер усе.

На цих словах вдова перехрестилася.

Запала гнітюча тиша. Попри побоювання Максима, на постріли ніхто не поспішав. Благо, хата крайня. Порушила мовчання Ванда.

– Поховайте його, – голос звучав глухо. – Шкоди нікому в цьому селі та людина не зробила.

– Я займуся, – швидко пообіцяв Максим. – Лопату б мені, га, хазяйко?

– Не тут, – сухо кинула Савчучка. – Отам, за селом, біля лісу.

– А з нею що? – Коломієць кивнув на Ванду.

Гармаш утомився боротися сам із собою та шукати складних рішень. Сплюнув собі під ноги, махнув рукою:

– Їдь собі геть, дівко. Катай назад. Закличеш сюди ляхів – я тебе знайду. Сам, особисто.

– До вечора повернутися треба, – для чогось нагадав Коломієць, тоді бовкнув, сам не знаючи для чого: – Тебе провести?

– Розберуся, – сказавши так, Ванда теж перехрестилася. – Dziękuję, Східняк.

Коломієць не зводив із неї погляду, аж поки її постать не зникла серед дерев.

Частина четверта

Хмара

Ми не можемо допустити, щоб в ім’я планів ненависної Москви горіли наші оселі, руйнувалося наше добро, щоб у нашій Україні гніздилися енкаведистські банди. Цим московсько-більшовицьким агентам ми відповідаємо організованою народною самообороною.

Зі звернення Проводу ОУН(б) до українців, червень 1943 року

29 червня – 2 липня 1943 року

1

Ліс, район Здолбунова, база відділу УПА

– Я не знаю, що з тобою робити! Віриш?

– Та вірю. Тільки причини не розумію. По-моєму, зараз ти сам себе загнав у тупик.

Вони розмовляли в бункері, сам на сам. Хмара причинив двері зсередини так щільно, як міг. Перед тим хорунжий говорив із Гармашем, і Коломієць зрозумів – про деякі особливості їхніх пригод у Здолбунові та потім у Гніздянах той доповів лише командирові. Решта повстанців отримала коротку, позбавлену зайвих емоцій оповідь про те, як героїчно поводився Максим, виконуючи завдання. Крім цього, Коломієць змирився з тим, що відтепер із легкої руки Гармаша хоч-не-хоч, а мусить відгукуватися на Східняка, прийнявши нове прізвисько як справжнє повстанське псевдо.

Але Хмара, закликавши його до себе на розмову після бесіди з Гармашем, від самого початку не поспішав звертатися до Максима так. Командир, схоже, зовсім заплутався у своєму ставленні до нової людини у загоні, тож безособове «ти» Коломієць сприймав саме так – невизначеність у стосунках. Та й сам Хмара цього не надто приховував.

Аби взяти невелику паузу, чоловіки закурили. Зробивши першу затяжку, хорунжий випустив через плече струмінь густого сизого диму. Простеживши, як він повільно виходить крізь ледь помітний вентиляційний отвір, Хмара промовив, не дивлячись на Максима:

– Знаєш, за чим зараз шкодую? Правда, щиро, – рвучко повернувшись, подивився Коломійцеві просто в очі. – Дивне щось коїться зі мною. Ніколи раніше не переймався тим, що якусь ділянку роботи саме на мене покладають. Дуже рідко на своєму місці когось іншого уявляю. Мовляв, хай би на когось це звалилося, не на мене, – він знову затягнувся, випустив дим туди ж, куди й раніше, повів далі: – Не тому, що я боюся не впоратися із завданням чи не готовий прийняти якийсь виклик. Навпаки. Бувало, доводилося мало не рукавичкою вивертатися, аби взятися саме за ту справу, яку дуже хочеться довести до кінця самому. Запитай чому?

– Не знаю.

– Так питай, кажу!

– Добре, спитаю. Чому?

– Скажу, – Хмара акуратно поклав недокурену цигарку на краєчок саморобного столу, повторив: – Скажу. Знаєш, ось тут, – розкрита долоня правиці накрила місце на грудях, де билося серце, – відчуваю: ніхто, крім мене, ніхто замість мене саме це діло краще не зробить. Не лише про військову справу кажу. Але ти маєш розуміти, яка є тут моя особиста настанова. Так чи ні?

– Чого ж, усе ясно. Сам іноді ловлю себе на подібному, – кивнув Коломієць. – Тільки до чого тут я? Точніше, моя доля, ставлення до мене, твій вирок щодо мене – як це правильно назвати…

– Бо нині таке саме переживаю, – признався Хмара. – Мені жаль, що в лісі тебе саме мої хлопці злапали. Була можливість розстріляти тебе за вбивство нашого вояка. Але ти мені не лише довів свою непричетність на пальцях, а й допоміг виявити зрадника в моєму відділі. Потенційного зрадника, що значно небезпечніше, аніж зрада відверта чи добре прихована. Потім вирішив відпустити тебе на всі чотири сторони. Хай би ти пішов до