Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І у вас? — несамохіть вихопилось у слідчого.
Я нахилився до Гліба й прошепотів:
— Додому він не заходив.
— Ну, Вадиме, розкажіть усе по порядку, — запропонував йому Махов, старанно приховуючи радісні нотки в голосі.
Зубовський майже дослівно розповів йому те, що й мені. Слідчий промовисто зиркав на мене. Я його розумів: Гліб думав про непевний слід, який нам підсунули злочинці. Тепер треба конче переконатись у правильності нашого припущення. Махов видобув заточку з целофанової торбинки. Вадим з інтересом дивився на неї.
— Впізнаєте? — запитав слідчий.
— Вперше бачу, — звів брови Зубовський. — Поржавіла…
— Це кров, — сказав Гліб. — Експертиза довела, що нею поранено людину в сараї біля пограбованого магазину. А знайшли її… — зробив паузу. Зубовський очікувально дивився на Махова, і він продовжив: — Знайшли у вашому хліві. Ось який факт.
— У… у мене? — Хлопець зблід. — В хліві? — З острахом втупився у заточку, вражено прошепотів: — Хто ж її підкинув? Щоб на мене… ніби я…
— Не вірите? — Слідчий подав йому аркуш: — Прочитайте. Постанова про вилучення, поняті…
Зубовський хапливо пробіг очима, відкинувся на спинку стільця й скреготнув зубами.
— Ух, гади… Таке діло почепити мені… Хто?
— Коли б не швендяли базаром, не почепили б, — зауважив я.
Махов вручив йому листки паперу й ручку.
— Напишіть про все і нічого не забудьте, — сказав. — В кінці коридора тридцять перша кімната. Там ніхто не заважатиме.
— А потім? — витяглось лице у хлопця.
— Занесете мені й підете додому. Мати вже виплакала очі…
Вадим мерщій подався з кабінету. Ми трохи помовчали, потім Гліб добув список викрадених речей з магазину, уважно переглянув його і захоплено вигукнув:
— Ну от! Глянь, Арсене, на вартість цих обручок!
Обручки, знайдені у Шалапухи і Зубовського, коштували найдешевше порівняно з іншими. Я вловив думку слідчого: злодії пошкодували дорогих.
— А тепер зверни увагу на коміри, — підказав мені Гліб.
І комір, якого знайшли у Валуйка, теж невеликої вартості. Лише норкова шапка, знайдена Агаповим, мала пристойну ціну.
— Доведеться звільняти Шалапуху, — сказав я.
— Авжеж, — погодився слідчий. — І просити його хоч на тиждень виїхати з міста. Хай собі думають бандити, що ми пошилися в дурні.
Хід непоганий. Тоді злочинці втратять пильність: мовляв, підозрювані затримані, проводиться слідство, а там суд, а ми на волі. О, як здивується Шалапуха, побачивши Зубовського! Як він пояснить те, що зустрічався з дружком біля м'ясного павільйону?
— Ну, з цими шалапутами ніби все з'ясували, — підбив підсумок Гліб. — Зараз мене турбує одна обставина: хтось добре вивчив цю двійку, слідкував за ними для організації прикриття.
— А як з Корчем?
— Наче ти не знаєш. З ним складно. — Махов нахмурився. — Заваров посвідчив, а Роптанов і Шалапуха заперечують, Зубовський не пам'ятає. До того ж Роптанов справді вранці був на базарі. Кому вірити? Нічого, розберемося. Я сьогодні отримав відповідь на Котова. Пишуть, у війну всіх мешканців його села знищили фашисти. Спробуй встанови особу. Дуже копітка робота.
Зайшов Вадим. Поки слідчий читав його показання, Зубовський стояв біля столу й сторожко поглядав на двері. Напевне, чекав на появу міліціонера, який забере його звідси.
— Підпис, число і рік, — підказав йому Махов. — І затямте: тиждень нікуди з дому. Ні-ку-ди.
Хлопець розгублено, бокаса, не вірячи, що не затримали, позадкував до дверей. Вийшов.
— Є новина, Арсене, — мовив Гліб. — Днями з Тбілісі вилетить оперативник. Твоя ідея втілюється. Чи ти вже забув про неї?
— Ні.
46.
Щовечірня нарада не затяглася, квитки не пропали, як минулого разу, і мені не доведеться вибачатися перед Ніною за спізнення. Вона чекала у скверику навпроти кінотеатру «Промінь», що поруч із фотографією, де колись працював Личаков, а тепер Ламбуцький.
Я поспішав. Хотілося бачити Ніну, мовчазну і несмілу, соромливу, знану, з давніх-давен, відчувати її поруч і чути голос. Прислухався до себе і з недовірливим подивом помічав якісь зміни на краще: наче відтавав душею і серцем. Невже мені подобалась Ніна?
Порівнявся з іще незачиненим універмагом. Біля нього юрмилися перехожі. Мимоволі зиркнув на оранжеву будку телефону-автомата, звідкіля невідома дівчина дзвонила матері Шалапухи — цікавилась Богданом і Вадимом. До початку сеансу ціла година, і я думав, як провести її з Ніною. Може, запросити в кафе? А чого ж, повечеряємо, пригощу морозивом. Адже вона з роботи.
Он і сквер. Він на узвишші, і до нього з тротуару вели сходи з мармуровими левами обабіч на постаментах. Шумів, весело плюскотів фонтан, спорхували зграйками голуби, лякаючись малюків, що снували навколо водограю. На лавах дрімали пенсіонери, розмовляли матері, погойдуючи коляски. Я угледів Ніну біля газетних вітрин, вирізнив її поставу у волошковому платті з-поміж читачів.
Спинився збоку. Ніна розглядала карикатури в журналі «Перець». Її кирпатий носик морщився від стримуваного сміху. Я замилувався її безпосереднім сприйняттям, дитинною захопленістю. Вона навіть погойдувала сумочкою від задоволення. Помітив, що якийсь хлопець не так дивився на журнал, як скоса позирав на Ніну. Я нахилився до неї і тихо, басовито мовив:
— Дівчино, познайомитися з вами можна?
Ніна злякано відсахнулась і повернула до мене гнівно насуплене обличчя.
— Ой, це ви! — здивовано вигукнула. — А я вже думала…
Вона думала — не прийду або знову спізнюся. Пам'ятав, як учора зніяковіла Ніна, коли вибачився, і попросила мене більше не казати того слова. Мені було легко з нею. Звичайно, нашої роботи вона не знала, але їй, напевне, багато про неї говорила моя мама — скаржилася на часті затримання та виклики, недоспані ночі.
— Ти вечеряла?
— Я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нащадки «Білого Хреста»», після закриття браузера.