BooksUkraine.com » Бойовики » Куди залітають лиш орли 📚 - Українською

Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

249
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Куди залітають лиш орли" автора Алістер Маклін. Жанр книги: Бойовики / Пригодницькі книги / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 64
Перейти на сторінку:
class="book">— Ключ… Ах так, ключ… — Шаффер поволі звівся на ноги й став, похитуючись, із напівзаплющеними очима. З обох кутиків його рота стікала цівками кров. — За тими батареями… Здається, я сховав його за тими батареями… Ні, заждіть… — Він видушував з себе слова, долаючи сильний біль. — Здається, ні… Хотів, але не сховав… Він став нишпорити в кишенях, намацав ключа, дістав його й простяг у бік Каррачоли.

Каррачола всміхнувся й хотів був узяти ключа, але Шаффер, різко випроставшись, щосили пожбурив його в долину. Каррачола провів поглядом ключа, якусь мить не вірячи в те, що сталося, а тоді, цілком утративши самовладання, щосили вдарив Шаффера по голові прикладом автомата. Шаффер упав як підкошений.

— Нічого, — промовив Томас, — відчинимо замок кулями!

— Ми можемо загинути від рикошету — двері залізні. — Каррачола знову опанував себе. На хвильку він змовкнув, тоді осміхнувся. — Чим ми всі тут думаємо? Давайте нарешті діяти розумно. Якщо ми вийдемо крізь ці двері, то нас, найімовірніше, почастують автоматною чергою. Не забувайте: люди, що знають, хто ми насправді, дістали слонячу дозу нембуталу і ще не скоро прийдуть до тями. Решта нас просто не знають, а ті кілька чоловік, котрі бачили, як ми прибули сюди, пам'ятають, що ми — полонені. Отже, для них ми, звичайно ж, — вороги.

— Отже? — нетерпляче спитав Томас.

— Отже, як я вже казав, треба діяти мудро. Спустимося канаткою вниз і зателефонуємо стариганові Вайснеру. Попросимо його передзвонити в «Шлосс Адлер» і повідомити, де Сміт, а якщо він тим часом устигне спуститися вниз вагончиком, на нього в долині вже чекатиме тепленька зустріч. А тоді підемо до казарм — радіо ж у них там — і зв'яжемося самі знаєте з ким. Ну як?

— Чудово! — вишкірився Крістіансен. — То вперед! Чого ми чекаємо?!

— Ви двоє — у вагончик! — Каррачола зачекав, поки виконають його наказ, і став просто під розбитим плафоном, тримаючи напоготові пістолета з глушником. — Босе! — покликав він.

Сміт на даху здригнувся, передав Карнебі-Джонса, який усе ще не наважувався розплющити очі, під опіку Мері, ступив крок до плафона й зупинився. Вайат-Тернер якось сказав, що Сміт внутрішнім локатором відчуває небезпеку. Напевно, спрацював той «локатор» і цього разу.

— Шаффере, — тихо покликав Сміт. — Лейтенанте Шаффере, ви там?

— Якраз під вами, босе, — пролунав характерний Шафферів голос, який не можна було сплутати ні з чиїм іншим. Однак Смітів локатор щось помітив. Майор став навколішки, обережно підповз до плафона й зазирнув униз. Спершу він побачив акумулятори, далі — відкинуту вбік руку Шаффера й нарешті все його безживне тіло на підлозі. Сміт подався вперед ще на кілька дюймів і побачив, як хтось показує в його бік пальцем. Він рвучко відхилився. Куля з пістолета зачепила йому чуба. Внизу пролунали чиїсь прокльони.

— Це — останній шанс, який ви мали, Каррачоло, — сказав Сміт. Тепер він бачив тільки Шафферове обличчя чи, скоріше, криваву маску, на яку перетворилося це обличчя. Важко було з певністю сказати — живий Шаффер чи мертвий. Схоже, мертвий.

— Ви знову помилилися. Ми лише відкладемо свою втіху на пізніше. Зараз ми відбуваємо, Сміте. Я запускаю двигуна. Крістіансен тримає Шаффера на прицілі. Якщо не хочете, щоб він дістав кулю, — не рипайтеся!

— Перший ваш крок до перемикача стане вашим останнім кроком. Я покладу вас на місці. Шаффер мертвий. Я його бачу.

— Такі, як він, так просто не вмирають. Його тільки стукнули по голові.

— Я покладу вас на місці, — монотонно повторив Сміт.

— Прокляття! Кажу вам, що він живий. — Голос у Каррачоли лунав уже не так впевнено.

— Я вб'ю вас, — спокійно промовив Сміт. — А якщо не я, то вже напевно вас порішать солдати за дверима. Ви ж бачите, що ми наробили з їхнім дорогоцінним «Шлосс Адлером». Там усі отримали наказ: стріляти без попередження. Кожного незнайомого — класти на місці. А вас вони не знають, Каррачоло.

— Ради Бога, ви нарешті мене вислухаєте? — В Каррачолиному голосі тепер звучав розпач. — Я доведу вам, що він живий. Ви його звідти бачите?

Сигнал небезпеки у Смітовому локаторі став пригасати.

— Я бачу його голову.

— Тоді дивіться.

Пістолет із глушником застиг за кілька дюймів від голови Шаффера. Ще мить — і в полі зору Сміта з'явився й сам Каррачола. Він поглянув угору на дуло наведеного на нього автомата й попередив:

— Не варто з цим гратися. — Потому схилився над Шаффером і затиснув йому однією рукою рота, а другою — носа.

Через кілька секунд непритомний, відчувши брак повітря, заворушив головою й руками. Каррачола забрав свої руки, поглянув на Сміта й повторив:

— Не забувайте, Крістіансен тримає його на прицілі! — Після цього він упевнено підійшов до вимикачів, запустив двигуна, послабив гальмо й перевів перемикача на «вперед». Вагончик зірвався з місця. Каррачола на ходу скочив у нього й причинив дверцята.

Сміт на даху відклав тепер непотрібного автомата й рвучко звівся на ноги На його зблідлому обличчі відбився розпач.

— Усьому кінець, — промовила Мері. Голос її лунав неприродно спокійно. — Кінець операції «Оверлорд» — і нам. Хоча друге вже й не має такого великого значення.

— Це має значення для мене. — Сміт узяв у здорову руку пістолета з глушником. — Наглядай тут за Джонсом.


10

— Ні! — Секунди зо дві — найдовші, мабуть, секунди в її житті — Мері не могла збагнути, що ж Сміт надумав. Коли ж приголомшливе розуміння дійшло до неї, голос її зірвався на крик. — Ні! Ні! Заради всього святого, ні!

Не звертаючи уваги на її зойки, Сміт рушив до краю пласкої частини даху. З-під пружка щойно з'явився передній край вагончика — того вагончика, де троє чоловіків уже задоволено поплескували один одного по плечах.

Сміт з'їхав похилою частиною даху й зісковзнув униз. Вагончик якраз був за сім чи вісім футів від нього. Якби

1 ... 51 52 53 ... 64
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куди залітають лиш орли», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Куди залітають лиш орли"