Читати книгу - "Тенета зради"

— Нас не цікавить прізвище вашого нареченого, — сказав Карруа, — ми хочемо знати тільки, що трапилося.

— Мій товариш на роботі — навіть не кажіть, що це мій наречений, — повела вона далі, — працює у державному архіві Фінікса, у воєнному відділі; він заносить до архіву всі воєнні факти, що стосуються громадян штату Арізона. На кожного офіцера, кожного солдата чи сержанта — дарма, живі вони чи загинули — заведено досьє, куди заносять усе, що вони робили під час війни, і всі документи, які їх стосуються. Ці досьє зберігаються у Вашінгтоні, але одну копію відсилають туди, звідки походить солдат чи офіцер; якщо він народився в Алабамі, копію відсилають до Монтгомері, якщо він із Західної Вірджінії, копію відсилають до Чарльстона, якщо ж він з Арізони, то копія надходить до Фінікса.

Як на ангела, то вона надто точна; але тим краще, вони все знатимуть достеменно.

— Потрібен, звичайно, час, — розповідала дівчина-ангел, — вашінгтонські архіви — це гори папок, і кожну картку в кожному досьє повинні досліджувати найрізноманітніші установи; таким чином, хоч мій батько загинув у сорок п'ятому році, його документи було надіслано до Фінікса лише цього року. Мій товариш на роботі, Чарлз… — Ім'я вихопилося в неї мимоволі, і вона швидко додала: — Не треба згадувати його ім'я, прошу вас, не треба вплутувати його в цю справу.

Усі троє закивали головами, в тому числі й Маскаранті, запевняючи, що ім'я того синьйора ніколи, абсолютно ніколи не буде згадано, якщо вона надає цьому такого значення; та їхні запевнення були не дуже щирі, адже поліцейським і журналістам треба знати все, особливо імена, а журналісти ще й повідомляють їх широкому загалові.

— Отож, як тільки надійшло досьє, Чарлз сказав мені: «Ми одержали з Вашінгтона справу твого батька, я ще не заглядав до неї, але потім я тобі все розповім». Я була така щаслива, бо в дипломі було дуже мало сказано про смерть мого батька, говорилося, що він загинув, пожертвувавши своїм життям заради суспільства, — так завжди пишуть, — на італійському фронті, шостого січня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року. І я була щаслива, бо знала, що у справі має зберігатися все, зокрема і його офіцерські відзнаки; мені було тільки дуже шкода, що мама померла, так і не порадівши, не дізнавшися про те, що робив тато під час війни. — Дівчина похнюпила голову; два довгих пасма волосся, наче дві завіси, закрили їй обличчя; потім вона раптом випросталася, прогнала згадку про покійну матір і знову ледь помітно всміхнулася. — Я чекала майже два тижні, а тоді одного вечора не витримала й сказала Чарлзові: «Чарлзе, ти ще не зазирав до справи мого тата?» А він відповів: «Ох, пробач, у мене стільки роботи, ніяк не можу до неї взятися». Це мені здалося дивним, адже він знав, як для мене важливо все, що стосується мого тата, але я йому сказала, що нічого, мовляв, я підожду. Через чотири місяці, після того, як я кілька разів питала, чому він нічого не розповідає мені про досьє, одного дня я заявила, що коли він не дасть мені прочитати ті документи, то я покину його, а тоді зроблю офіційний запит у генеральну дирекцію історичних архівів, щоб мені їх показали, як доньці; мені, сказала я, не мають права відмовити. І от одного вечора він привів мене до свого кабінету, і ми пробули там цілу ніч; я прочитала всі документи, двічі втрачала свідомість — адже там були й знімки, — а коли приходила до тями, то читала далі й так аж до останнього аркуша. І тод я збагнула, чому бідолашний Чарлз не хотів, щоб я прочитала ті документи… — Вона знову похилила голову і сховала обличчя у світло-каштанових пасмах волосся; та цього разу вона не стрималась і заридала, промовляючи по-англійському: — Я щаслива, що мама померла, так і не дізнавшись про цю страшну справу, так і не прочитавши всіх тих документів.

Як на звичайного піхотного капітана, досьє було надто грубе. На обкладинці стояло: «Ентоні Паані (Паганіка), капітан піхоти, (нар. 1908, заг. 1945)». Всередині було усе, геть усе, що стосувалося воєнного життя Ентоні Паані. Якби йшлося про одного із звичайних американських офіцерів, що брали участь у бойових діях на європейському фронті, досьє містило б усього десяток сторінок. Але в Ентоні Паані була одна особлива риса — він досконало володів італійською мовою.

На фронті стояло затишшя, капітан гайнував час на буденне патрулювання, і тоді якомусь полковникові спало на думку послати капітана Паані за лінію фронту, у Болонью, де вже діяла невелика розвідувальна група; і капітан Ентоні Паані вирушив до Болоньї, вирушив, по суті, пішки, у супроводі двох партизанів, які згодом, відлучившись до тютюнової крамниці свого приятеля по сигарети, попали до рук фашистів; так він залишився сам-один, майже в самому центрі Болоньї, із валізкою з передавачем у руці й двома пістолетами, великими, як у ковбоїв на парадах у Сан-Франціско, штат Арізона, в кишенях.

Хоч йому й пощастило врятуватись, він зовсім не знав, що має робити розвідник, але в його характеристиці писалося: «Надзвичайно спокійна, ділова вдача, сміливість у прийнятті рішень, а також жвавий розум роблять його придатним для найрізноманітніших завдань», — отож він надзвичайно спокійно, рішуче й по-діловому зупинив якусь жінку років тридцяти, що, на його думку, могла йому допомогти, і сказав: «Я американський офіцер, у мене з собою радіопередавач і два пістолети. Допоможіть мені, і ви не тільки прислужитеся своїй країні, а й негайно одержите від мене подяку». Він не сказав їй, що мав ще при собі три мільйони лір; йому не хотілося розмовляти з жінкою про гроші.

Жінка звела на нього погляд, і він зрозумів, що врятований. «Ходімо», — сказала вона. Він рушив услід за нею на відстані кількох кроків, і вона привела його до себе додому, у дві наймані кімнати, нагодувала, а коли він приліг трохи відпочити, взяла плетіння й почала розповідати йому про себе. Її звали Аделе Терріні, вона була незаміжня й приїхала до Болоньї лише на кілька тижнів, щоб побути з подругою, чоловіка якої вбили німці; але потім вона мала повертатись до Мілана, де її кузен мусив переховуватися, щоб його