Читати книгу - "Російські казки"

Маруся каже:

— Я піду за тебе тільки з тією умовою, щоб чотири роки до церкви не ходити.

— Гаразд!

От повінчалися, живуть собі рік і два, і прижили сина. Якось наїхали до них гості; підгуляли, випили й почали хвалитися своїми дружинами: у того гарна, у того ще краща.

— Ну, як собі хочете, — каже господар, — а ліпше моєї дружини в усьому світі немає!

— Гарна, та нехрещена! — відповідають гості.

— Як так?

— Та до церкви не ходить.

Ті слова здалися чоловікові образливими; дочекався неділі й велів дружині збиратися до обідні.

— Знати нічого не хочу! Будь зараз же готова!

Зібрались вони і поїхали до церкви. Чоловік заходить — нічого не бачить, а вона глянула — сидить на вікні нечистий.

— А, так ось і ти! Згадай-но колишнє: була ти вночі біля церкви?

— Ні!

— А бачила, що я там робив?

— Ні!

— Ну, завтра в тебе чоловік і син помруть!

Маруся просто з церкви кинулась до своєї старої бабусі. Та їй дала в одній пляшечці святої води, а в іншій — оживильної і сказала, як і що робити.

Наступного дня померли в Марусі чоловік і син; а нечистий прилетів і питає:

— Скажи, була біля церкви?

— Була.

— А бачила, що я робив?

— Мертвого жер!

Сказала та як хлюпне на нього святою водою — він так прахом і розсипався. Потім покропила оживильною водою чоловіка й сина — вони враз ожили й відтоді не знали ні горя, ні розлуки, а жили разом довго і щасливо.

Жили собі дід і баба. Якось баба шаткувала капусту на пироги, зачепила ненароком руку й відрубала мізинець; відрубала й кинула за піч. Раптом почулося бабі, що хтось говорить за піччю людським голосом: «Матінко! Зніми мене звідси». Здивувалася вона, перехрестилася і питає:

— Ти хто такий?

— Я твій синок, народився з твого мізинця.

Зняла його баба, дивиться — хлопчик крихітний-крихітний, ледве від землі видно! І назвала його Мізинчиком.

— А де мій татко?

— Поїхав на оранку.

— Я до нього піду, допомагати буду.

— Іди, дитинко.

Прийшов він на поле:

— Боже поможи, татку!

Озирнувся дід навколо.

— Що за дивина? — каже. — Голос людський чую, а нікого не бачу. Хто зі мною говорить?

— Я — твій синок.

— Та в мене дітей зроду не було!

— Я щойно народився на білий світ: шаткувала матінка капусту на пироги, відрубала собі мізинець із руки, кинула за піч — от я і став хлопчик Мізинчик! Прийшов тобі допомагати — землю орати. Сідай, татку, закуси чим Бог послав і перепочинь трохи!

Зрадів дід, сів обідати, а хлопчик Мізинчик заліз коневі у вухо й почав орати землю; а перед тим батькові сказав:

— Як хтось торгуватиме мене, продавай сміло; далебі — не пропаду, назад додому прийду.

Ось іде повз них пан, дивиться й дивується: кінь іде, соха оре, а людини нема!

— Такого ще у світі не бувало, щоб коняка сама орала!

— Що ти, чи не осліп! — відказав йому дід. — То в мене син оре.

— Продай мені його!

— Ні, не продам; нам тільки й радості з бабою, тільки й утіхи, що він!

— Продай, дідусю! — не відстає пан.

— Ну, давай тисячу рублів — твій буде!

— Чого так дорого?

— Сам бачиш: хлопчик малий, а хвацький, на ногу прудкий, на посилку легкий!

Пан заплатив тисячу, взяв хлопчика, посадив у кишеню і поїхав додому. А хлопчик Мізинчик напаскудив йому в кишеню, прогриз дірку й утік.

Ішов-ішов, і застала його темна ніч; сховався він під билинку край самої дороги, лежить собі, спати збирається. Ідуть повз нього три злодії.

— Здрастуйте, добрі молодці! — каже хлопчик Мізинчик.

— Здоров!

— Куди йдете?

— До попа.

— Навіщо?

— Волів красти.

— Візьміть мене із собою!

— Куди ти згодишся! Нам треба такого молодця, щоб раз дав — і дух вийшов!

— Пригоджуся і я: у підворіття пролізу й вам ворота відімкну.

— І то діло! Ходімо з нами.

От прийшли вони вчотирьох до заможного попа.

Хлопчик Мізинчик проліз у підворіття, відчинив ворота й каже:

— Ви, браття, тут на дворі постійте, а я залізу в сарай та виберу найліпшого вола й виведу до вас.

— Гаразд!

Заліз він до сараю і кричить звідти на всю горлянку:

— Якого вола тягти: бурого чи чорного?

— Не галасуй, — кажуть йому злодії, — тягни, який під руку попадеться.

Хлопчик Мізинчик вивів їм вола щонайкращого; злодії пригнали вола до лісу, зарізали, обдерли шкуру й почали ділити м’ясо.

— Ну, браття, — каже хлопчик Мізинчик, — я візьму собі тельбухи: мені й того вистачить.

Узяв тельбухи й тут же заліз у них спати, ніч коротати; а злодії поділили м’ясо і розійшлися по домівках.

Прибіг голодний вовк і проковтнув тельбухи разом із хлопчиком; сидить він у вовчому череві живий, і горя йому мало! Кепсько довелося сіроманцю! Побачить він отару, вівці пасуться, вівчар спить, і тільки що підкрадеться вівцю потягти — а хлопчик Мізинчик кричить на всю горлянку: «Вівчар, вівчар! Ти