Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

І ми — Заєць, Павло Цвяхецький і я — приєдналися до Матик-Матика та його синів.

Голуби, яких постачають до столу Ефо-Аліандро та для задобрений злих духів, водяться не скрізь. Вони бувають тільки в північній частині острова Паон. Птахи в'ють гнізда на неприступних, порослих гущавиною скелях.

Царство гір розчинило перед нами свою браму. Зводилися скеля за скелею, а далі — знову скелі, мов злі духи розкидали їх у хвилину шалу.

— Назвати острів Паоном, тобто садом, більш ніж дивно, — пробираючись гущавиною, бурмотів я.

— На сад він справді не схожий, — погодився Альфред.

Сини Матик-Матика, Маве й Куде, як і сам старий та Цвяхецький, ішли мовчки. Їм не вперше долати крутогір'я.

У кожного за плечима хитромудро виготовлені петлі, сильця, кошики, куди тубільці складають пійманих птахів.

Ми з Альфредом несли наповнені водою і пальмовим соком горіхи. В саквах у Цвяхецького — дбайливо загорнутий рис-кетіпат. Отже, з голоду не помремо.

Піднімалися крок за кроком на вершини.

— О-ох, не можу більше, — почувся голос Альфреда. — Їсти хочеться, аж шкура болить.

Він важко хекав, піт йому засліплював очі.

— Потерпи трохи.

— Краще б уже було лущити кляті горіхи, — знову завів своєї Заєць. — Ти завжди, да Гама, втягуєш мене в авантюру!

— А ти ж бо хвастався, що любиш гори.

— Люблю, але дивитися на них здалеку. Не повзати, як повземо ми навкарачки.

Кряж несподівано кінчився. Далі йшла гола, прямовисна стіна. Під нею внизу лежала прірва. Густо всіяну скелями долину, що розкинулася там, оточували гори, в яких і гніздилися дикі голуби.

Ми спустилися знайомою тубільцям стежкою по вертикальній стіні і знову опинилися серед джунглів.

Сонце сідало. Долина, мов келих, сповнилася синюватою темрявою. Високо в небі затремтіли зорі.

— Полювання, — жестикулюючи, пояснив Матик-Матик, — почнеться вранці. Таким чином, тут і заночуємо.

Я змалку люблю ліс, його таємничі, сповнені сторожкої тиші нетрі. Хутір, де ми жили до переїзду в Очеретяне, розкинувся над крутою, порослою столітнім пралісом балкою.

У таврійських степах лісів мало. Та вже коли такі є серед поруділого, випаленого суховіями безмежжя, здаються оазами. Як ось і цей праліс, названий кимось Степовою Дібровою.

Росли там дуби, чорноклени, граби. А ще — білокорі, з листям, яке нагадує переливисту луску, сокорини. Листя мовби світилося приглушеним, матовим сяйвом. І, навіть без вітру, завжди тремтіло. Мама казала, що через те тремтіння вони ще звуться трепетами.

Дідусь, бувало, брав сокиру і йшов у хащі, а а ним — я.

Скільки мрійливої ніжності нашептав мені рідний праліс!

Галяви в гущавині поросли схожою на кінську гриву травою, з якої хуторяни роблять щітки; чорнобил і нехворощ, ведмежі вушка, звіробій, болиголов. А попід терновими кущами, мовби присівши навпочіпки, тулиться злиняла на сонці рожевоока материнка. І пахнуть нагріті сонцем суниці й з глибини хащ, де завжди прохолодно й сиро, хлюпає настояний на прілому падолисті та терпкій дубовій корі цілющий лісовий трунок.

Високо в небі вітрила неквапних хмарин. Десь хруснула — дідусь збирає сушняк — гілка. Повісивши під листя на дубовім галуззі свій схожий на тюбетейку капелюшок, додолу падав кольору старої міді тьмяний жолудь. І з чорнокленів та бересклетів, кружляючи, летять крилаті метелики — насіння.

За лісом — аж до обрію — степ, пшениці, сонцем налиті. Й земля сповнена сонцем, і співом, і тишею. І так день за днем, так із року в рік.

Сонцеворот, ніби сторінку чудесної книги, знову й знову гортає радісні дні, небо всівається зорями. Потім — світанок і, цокаючи дзьобами, в гнізді на старій груші спросоння озиваються лелеки. І тихо так плинуть понад левадами.

Немає в душі моїй ще ні смутку, ні втрат… Той ліс, мов на чатах. Він оберігає спокій землі, гойдає й мене, малого.

А нині… Скільки ж бо мені літ? Та я ж тільки починаю жити! А серце обпалене болем. Я бачив і горе, й смерть — це тоді, коли плавав до берегів В'єтнаму. Смерть і зараз кружляє над світом. Ракети націлені в спокій — у спокій, якого більше немає.

Нарешті ми зупинилися на нічліг. Матик-Матик вибрав місце на найвищій горі у долині. Було пізно. Проте ніхто не спав, дарма що за день неабияк натомилися.

Незаймана тиша гір і джунглів заворожувала. І мрії мої через моря-океани з цих ось дурманливих нетрів неквапно линули в край дитинства, в мого щасливу Степову Діброву.

А джунглі мовчали. І раптом вони озвалися. Крики, зойк, сміх, ніби розверзлася чиясь зранена болем душа.

Крики й благання дедалі наростали. Здавалось: вони ось тут, поряд. Від того ставало моторошно, і я запитав:

— Пашо, що це?

Цвяхецький, помовчавши, перекинувся словом із тубільцем. Старий щось йому відповів:

— Оро-Була.

— Оро-Була, — повторив чорногорець, — Слухайте, Матик-Матик про нього розкаже.

«…За крутими горами, за дрімучими лісами, в Царстві Кокосових Пальм жив собі один чоловік.

Звали його Оро-Була, що означає: Необачний.

Здавна людей на тому острові, у тому царстві годувала й поїла кокосова пальма. І Оро-Була мав невеличку плантацію, яка дісталася йому від батька. У його братів — Сяна й Тука — плантації були ще менші.

Кокосових годувальниць люди доглядають. Тому-то вони приносять їм добірні горіхи.

У Царстві Кокосових Пальм лінивих немає — всі, крім багатих, працювали. Та все ж, якщо розгнівати демонів, удачі не діждешся. Остров'яни вірять у добрих і злих духів. Бояться й шанують вони і мавп. Білі ж мавпи — особливо небезпечні, хоч і вважаються священними.

Одного разу — як те сталося, ніхто не знає — Оро-Була вийшов на човні в море і