Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

Згодом надлишкові резерви вилучаються (або, мовою банкірів, стерилізуються) шляхом випуску державних облігацій, які продає центральний банк чи казначейство188. Як наслідок, дефіцит державного бюджету переважно призводить до чистого збільшення (нетто)189 купівлі цінних паперів, що випускає уряд190, недержавним сектором. Та навіть якщо уряд не випускає цінних паперів, недержавний сектор зрештою отримує чисті заощадження у формі вимог до уряду (готівки та резервних грошей на кореспондентських рахунках банків у центральному банку).

Простішими словами, дефіцити державного бюджету створюють заощадження недержавного сектору у вигляді національної валюти (готівки, резервів191 або державних цінних паперів). Це тому, що державні дефіцити завжди означають, що уряд більше зараховував кошти (проводки з кредиту) на банківські рахунки через витрати державного бюджету, ніж здійснював з них відрахувань (проводки з дебету) через податки.

Потрібно уточнити, що ми говоримо про чисті заощадження в національній валюті. Внутрішній недержавний сектор може також робити чисті заощадження в активах в іноземній валюті. А деякі учасники недержавного сектору можуть заощаджувати у формі вимог до інших учасників внутрішнього недержавного сектору, та все це в результаті дає нуль (як ми казали раніше, такі заощадження — це «внутрішнє багатство»)192.

Повернімося до двох аргументів супроти нашого твердження, що витрати державного бюджету насправді здійснюються шляхом одночасного збільшення залишку коштів на банківському рахунку отримувача та на резервному рахунку банку, який його обслуговує. Зауваження були такі: а) процес державних витрат має бути складнішим за описаний вище, і б) а що як видатки приватного сектору та його портфельні уподобання не збігаються з результатом державного бюджету? У попередньому параграфі та в параграфі 3.6 ми розглянули перше зауваження. Саме час відповісти на друге.

Раніше ми вже наводили аргументи, що заощадження недержавного сектору в національній валюті не можуть передувати бюджетному дефіциту. Тож не слід думати, ніби уряд, який збирається виконати державний бюджет із дефіцитом, повинен перед цим звернутися до недержавного сектору, щоб позичити його заощадження. Радше потрібно визнати, що витрати уряду за своєю суттю першочергові. Вони здійснюються шляхом збільшення залишків на банківських рахунках. Також необхідно зрозуміти, що як кінцевий дефіцит державного бюджету, так і заощадження чистих фінансових активів недержавним сектором (або профіцит бюджету недержавного сектору) — у цьому розумінні залишкові, а також рівнозначні.

Ось найкраще формулювання цього взаємозв’язку: чисті заощадження недержавного сектору — це наслідок дефіцитів бюджету державного сектору, при цьому другий створює дохід та заощадження першого. Ці заощадження недержавного сектору не можуть передувати дефіцитам державного сектору, тому що заощадження створюються через чисте збільшення урядом залишків на банківських рахунках. Таким чином, заощадження насправді не «фінансують» дефіцит, радше дефіцит створює такий самий обсяг заощаджень. Усе-таки, як увесь час наголошується в посібнику, «танго танцюють удвох», а процес пристосування може бути складний. Недержавний сектор має прагнути чистих заощаджень, що задовольнялися б дефіцитом державного сектору.

Загалом, як стверджував Кейнс, заощадження — це фактично «двокроковий» процес: якщо є дохід, то потрібно вирішити, скільки заощаджувати; а коли вже є заощадження, — у якій формі вони зберігатимуться. Тому багато з тих, хто висловлює те друге заперечення (мовляв, портфельні уподобання недержавного сектору можуть суперечити планам уряду щодо витрат), усе-таки мають на увазі саме другий крок. Чи можемо ми бути певні, що дефіцит державного бюджету, який генерує накопичення вимог до уряду на руках у недержавного сектору, відповідатиме портфельним уподобанням цього сектору, навіть якщо його останній фінансовий стан свідчить про бажання заощадити? Відповідь: процентні ставки (відповідно й ціни активів) коригуються так, щоб недержавний сектор охоче зберігав свої заощадження в наявному наборі активів.

На цьому етапі для повного розуміння проблеми нам слід перейти до роз’яснення тієї ролі, яку відіграє державний борг, тобто державні коротко- й довгострокові облігації, що дають їхньому власникові регулярний процентний дохід193.

Для цього можемо припустити, що всі, хто продавав товари та послуги державі, робили це добровільно (жодного «примусового» продажу). Також можемо припустити, що всі реципієнти державного «трансферного» платежу (на зразок програми «Соціальне забезпечення») радо прийняли його. У такому разі реципієнти урядових витрат можуть зберігати отримані від уряду виплати як банківські депозити, знімати готівку або ж використовувати депозит для придбання товарів, послуг чи активів.

У першому випадку портфелі активів тих, хто заощаджує, не зазнають ніяких подальших змін194. У другому випадку банківські резерви та зобов’язання банків за депозитами зменшуються на однакову суму195 (це може спонукати до подальших дій, якщо сукупні резерви банківської системи буде знижено більше, ніж цього потребують банки чи вимагає центральний банк196; щоправда, потреби банків у резервних грошах центральний банк завжди задовольняє таким чином, щоб компенсувати зміни в обсязі резервних грошей на рахунках банків, через які, коли немає компенсатора, процентна ставка міжбанківського ринку відхиляється від цільового рівня центрального банку). У третьому випадку депозити переміщаються (у межах балансів комерційних банків) до продавців (товарів, послуг чи активів). Зменшити кількість банківських депозитів може тільки зняття готівки чи погашення банківських позик. Інакше змінюються лише імена власників банківського рахунку.

І все-таки ці процеси можуть вплинути на ціни товарів, послуг і, що найважливіше, активів. Якщо обсяг депозитів і резервів, що утворені дефіцитом державного бюджету, більший, ніж потрібно на агрегованому рівні, тоді «зміна гаманця» роздуває ціни на товари, послуги та активи, зменшуючи при цьому процентні ставки. Деякі депозити можуть бути надлишковими для портфельних уподобань їхніх власників, які можуть використати їх, щоб погасити отримані раніше банківські кредити, а це викреслює з балансу банків і кредити, і депозити водночас. Спробу перейти від банківських депозитів недержавний сектор зупинить, щойно ціни на продукти, послуги та активи врегулюються настільки, що він охоче зберігатиме всі додаткові депозити.

Сучасні центральні банки налаштовують свої операції таким чином, щоб процентна ставка овернайт міжбанківського ринку резервних грошей досягала цільового рівня. Тож якщо ставка овернайту відхиляється від цільового рівня, центральний банк реагує інтервенцією. Наприклад, якщо через надлишковий обсяг резервних грошей комерційні банки змушені кредитувати один одного за процентною ставкою овернайту, нижчою за цільовий рівень центрального банку, це провокує останній продавати державні облігації на відкритому ринку, що вилучає надлишкові резерви з банків197.

Пам’ятаймо, що резерви на балансі банку є в частині активів, а депозити — у частині зобов’язань. Коли уряд здійснює виплату відповідно до державного бюджету, на суму виплати збільшуються обидві частини балансу банку: дебет резервного рахунку банку в центральному банку і кредит депозитного рахунку отримувача виплати. Більшість додаткових резервів, що отримують банки, будуть надлишковими (загалом це складне питання, оскільки резервні вимоги розраховуються та виконуються на певну звітну дату, та наразі оминемо ці деталі). Банки ухвалюють рішення згідно зі своїми портфельними вподобаннями: наприклад, придбати щось, що забезпечить вищу процентну ставку. Спершу вони можуть надавати кредити іншому банкові на ринку овернайт, що опускає процентну ставку овернайт на міжбанківському ринку. Далі можуть придбати