Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І допомогло! Змій неохоче піднявся над парканом. Так, тепер настав мій час.
— Мій пішов! — закричав я. Всі почули той крик і звернули увагу на мене і на мого змія. Страшна пика поволі здіймалася вгору. Вітер підхопив її і ну кидати на всі боки.
— Відійдіть убік, — закричав я. — Всі відійдіть!
Змій труснув головою, наче хотів вирватися на волю. Пика обернулася праворуч і, мов снаряд, врізалася в гущу інших зміїв.
— Забери його! Все нам зіпсував!.. Усе заплутав! — закричали мої товариші.
Але змій мене вже не слухав. Він кидався на всі боки, плутався в шпагатах інших зміїв, а тоді раптом закляк на якусь мить і ракетою пішов до землі. Це б ще нічого, але ж він падав просто на суддів!
— Тривога! — заволав я. — Мій падає!
Єдиний, хто зумів урятуватися, був пан Фількендорф. Він одскочив убік. А потім пролунав тріск, чіткий, мов удар гонга. Судді, троє з 10-го класу і двоє вчителів, опинилися під уламками змія. Видовище було таке, наче сталась автокатастрофа. Всі жертви лежали на землі. В одному місці з паперу стирчала чиясь рука, в іншому — голова, і не чиясь там, а саме того десятикласника, який дискваліфікував мене. Він роззявив рота, мов риба на сухому. Тут і там упало ще кілька зміїв. То мій потяг їх за собою.
Чудовий кінець, чи не так? Та мені довелося хутенько забиратися геть. Бруно, чий змій теж упав, горлав мені вслід:
— Ти сам змій! Ти нікчема. Альфонсе! Ось зв'яжу тебе і запущу в повітря, ти…
Коли я прийшов додому, мама запитала:
— Що це ти сьогодні так рано вернувся, Альфонсе?
Я повагом скинув шкіряні рукавиці і відповів: — Він піднявся дуже високо, відірвався і десь залетів. А то б я став переможцем.
Тоді зачинився у своїй кімнаті і до вечора не виходив. А ввечері прийшов тато і мама похвалилася йому:
— Подумай тільки, Альфі мало не став переможцем!
Щось у її голосі мені не сподобалось. А змагання виграла Луїза. То ж треба!
Як запідозрили, що я перший помітив аеростат
Я ледве утік од великих хлопців. Вони хотіли відлупцювати мене, а це ж підло! Нічого я їм не зробив, ні в чому не винний. А на мене ще й кілька дорослих нагримали.
Це було так. Ми спускалися з горбка на санчатах. Тільки-но я прийшов, усі й почали наді мною сміятись:
— Ось і Ціттербаке із своєю качкою! Ніби так важливо, які в кого санчата і на що вони схожі. Аби їздець був добрий. Тож я сказав:
— Не турбуйтесь. Із своєю качкою я всіх вас переможу і встановлю рекорд!
Ми каталися всім загоном — готувалися до шкільних змагань. Але я ніяк не міг здобути перемогу, хоч дуже старався. «Мабуть, справа таки в санчатах», — подумав я. А потім сталося оте трикляте зіткнення.
Коли ми їхали вниз, а хтось стояв на дорозі, то кричали:
— Геть з дороги, носороги! Старт у мене вийшов чудовий, це я сам помітив. Моя качка набрала добрячого розгону. Раптом я побачив: просто переді мною в снігу лежать двоє дівчаток, і санчата перекинуті. Не знаю, чому я не гукнув їм, як слід було: «Геть з дороги, носороги!», а крикнув:
— Геть з дороги, доги-гоги!
Просто таке спало мені на думку. Так чи інак, дівчатка не зважили на мій крик — подумали, певно, що я жартую. Я налетів на їхні санчата, розбив свою качку і трохи носа. Всі кинулися до мене. Але побачивши, що я тільки розбив свої санчата і трохи носа, а більше нічого й не сталося, вони перестали співчувати мені й почали мене лаяти. А Петер сказав:
— Альфонсе, ти порушив правила катання, а це ж могло призвести до біди.
— А це що? — показував я на рештки моєї качки.
Однак, Петер був невблаганний:
— Я гадаю, що на сьогодні ми виключимо Ціттербаке з нашої команди.
Я тільки викрикнув свою нісенітницю «Геть з дороги, доги-гоги!» і засмучений подався геть.
Бруно кинув мені навздогін:
— Погляньте, Альфонс ще й носа задирає!
Я справді задер голову, бо з носа трохи текла кров. Це тому, що я вдарився. З носом ставало все гірше. На розі я зупинився і постояв, задерши угору носа. Тут наші не могли побачити мене і подумати, що то пиха. Так я постояв хвилин п'ять, поки перестала бігти кров. Тоді я відійшов і здивувався: на тому місці, де тільки що стояв я, було кілька старших хлопців й навіть двоє дорослих. Вони стояли, позадиравши вгору носи. «Мабуть, теж поламали санчата і порозбивали носи», — подумав я і пішов додому. Поклав у сараї свою поламану качку й знову пішов на гірку. Мені хотілось хоч побачити, хто став переможцем. А на розі вже зібрався чималий натовп. Чоловік п'ятдесят. Вони сперечалися.
— Кажуть, пролітав аеростат… ні, метеор… та то промайнув літак із стрілоподібним крилом… тут один хлопчина перший бачив… — почув я.
— Ага, ось і він! — вигукнув хтось.
Я озирнувся. Про кого це?
— То що ж ти бачив? — спитав мене якийсь чоловік.
— Я-а-а? — здивувався. — Нічогісінько!
— Що? — закричали хлопці. — То він нас усіх піддурив!
— Він же стояв на розі і вдавав, ніби щось там побачив угорі!
Ох яке й люті були
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт», після закриття браузера.