BooksUkraine.com » Наука, Освіта » Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль 📚 - Українською

Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

217
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Багряні жнива Української революції" автора Роман Миколайович Коваль. Жанр книги: Наука, Освіта / Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 151
Перейти на сторінку:
42. «Україна є і буде»

У ніч проти 3 червня 1919 року більшовики відступили з Кам’янця-Подільського. Та далеко не завіялись, а укріпились у Гуменецькому лісі. Близько 15-ї години до міста увійшло українське військо. Розташувались на площах, зокрема й біля семінарії.

На другий день, 4 червня, близько полудня, частини Армії УНР рушили далі — Проскурівським шляхом, але біля Гуменецького лісу передові відділи потрапили під обстріл. Трохи відступивши, встановили на позиції гармати і почали гатити по лісу.

Обстрілювали, доки не витурили з нього більшовиків.

Й пішли слідом за ними.

Але в українських частинах було неспокійно: у багатьох козаків та старшин виявилася гарячка. Тож один за одним вибували вони з ладу й поверталися назад у місто, з якого недавно вийшли.

Звозили козаків до земської губернської лікарні. Коли підтверджувався діагноз тифу, їх переводили до бараків.

За кілька днів бараки вже були переповнені.

Люди лежали в коридорах, на підлозі. Вони були брудні й голодні. Коло кожного лежав шматок чорного хліба й склянка з чаєм без цукру. Раптом озвався один козак:

— Сестрице, хіба ж це не українська лікарня?

— Як же ні? Українська, — відповіла та.

— Ну, а коли українська, то чому тут більшість сестриць і лікарів цвенькають по-кацапськи?

— Мабуть, не вміють по-українськи…

— Не вміють, — продовжував козак, — бо не вірять в Україну, але помиляються. Ось ми видужаємо, підемо знову на фронт, виженемо тих клятих московських окупантів і покажемо їм, що Україна є і буде. Тоді вони не посміють з нами говорить по-кацапськи.

— Так… так… так… — підхопили слабкими голосами інші козаки…

За кілька днів після цієї розмови козака і його товаришів уже не було в бараках — їх відвезли лікарняним катафалком до братської могили.


43. «Вони не скажуть…»

Палало літо 1919 року. З півдня на Україну сунули дивізії Добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Червоні москалі, не вступаючи в серйозні бої, тікали в свою Совдепію. Та на їхньому шляху опинились частини Армії УНР. Щоб пробитись на північ, москалі мусили ставати з «петлюрівцями» до бою.

«Червоні хотіли продертись на Бершадь — Христинівку і далі ген на Московщину». Ось тут, у районі сіл Попелюхи, Городища і Торканівки, загуркотіла і закривавилася жорстока битва.

Під вечір у бою між селами Павлівкою та Городищем полягло декілька юнаків, щойно мобілізованих до української армії.

Після бою валка однієї з частин 2-ї пішої дивізії Запорозького корпусу зупинилася в Городищі. До підводи, де спали працівники культурно-освітнього відділу (так звані інформатори), підійшов командант обозу й звернувся до інформатора Мочарного, який ще не лягав:

— Завтра о 10-й годині маємо поховати побитих сьогодня козаків. Треба приготуватися. Утворіть маленький хор, але щоб співали по-нашому, українському.

Наказ є наказ, і Мочарний взявся будити товаришів.

І ось четверо військових урядовців у хатині при каганці, озброївшись російсько-українським словником, взялися за переклад із церковнослов’янської мови заупокійної молитви — «щоб… не було чути отих ятів».

Працювали до світанку, двічі підливаючи в черепок олії. Нарешті впоралися. Хоч часу на сон вже майже не лишалося, все ж вирішили трохи передрімати, а там і до діла. Але так задрімали, що прокинулись вже перед десятою.

Їх заспокоїли, сказавши, що спішити нема чого, бо командант звечора перехилив зайву чарку гіркої і досі спить, домовини не готові, селяни тільки почали зносити дошки, а селянки ще одягають покійників.

Отож Мочарний із товаришами встигли ще раз наспівати заупокійну. Нарешті імпровізований хор був готовий. Але їм повідомили, що домовин так і не збили, бо нема цвяхів…

Панахида почалась, як вже почало смеркатися.

До церкви ледь проштовхалися — така сила людей зібралася там. Посеред церкви на ряднах лежало «чотири мерці в білих штанях, умиті, причесані, руки складені на грудях». Несподівано Мочарний побачив ще одного. П’ята жертва вчорашнього бою лежала трохи осторонь.

Майже хлопчик…

Мочарний наблизився і побачив, що сорочка покійника, пошита із зелених обмоток, залита кров’ю, що місцями запеклась і висить шматками. А він — як немовлятко: обличчя таке лагідне, ніби посміхається й каже: «Вибачте, я тут скраєчку… Я не такий чистий, як ви, але я не винен, що мене принесено сюди таким».

Зайвий…

«Для чотирьох знайшлась у селян чиста білизна, а для п’ятого вже не спромоглись…»

Панотець запитав імена покійників, йому кивнули на аналойчик, де лежав папірець. Почалась панахида. Урядовці-інформатори заспівали заупокійну молитву українською. Дещо здивований священик почав їм наслідувати.

Селяни ж тяжко зітхали і побожно хрестилися.

Поминальні співи завжди наводять на душу смуток, а тут тяжка туга огорнула Мочарного й переляк увійшов до його серця — ніби боявся він колись опинитися на місці отого «зайвого»…

Мочарний сам собі дивувався, адже за чотири роки війни він «і не таких мерців бачив, бачив, як люде гнили по ярах, без усякого похорону, бачив розкидані кістки людські, й не так боліло серце». А тепер, правду казати, дуже боліло… Чому п’ятий не в білій чистій сорочці?!

— Ще молимось про упокоїння рабів Божих воїнів, за Вітчизну життя своє положивших: Платона, Пилипа… Платона, Пилипа…

Панотець здивовано оглянувся, шукаючи допомоги, — адже він п’ятьох козаків проводжав в останню путь, а в записці, яку взяв з аналойчика, було записано тільки два імені… «Невже не знаєте?» — казали очі священика.

— Господь знає їхні імена, — підповів Мочарний.

Служба продовжувалася…

Скінчили Євангеліє. Після паузи панотець несподівано щемно запитав:

— Козаки, звідки ви?.. Пощо прийшли ви в наше бідне село й облили своєю кровію наші поля?.. Вони не скажуть, не

1 ... 51 52 53 ... 151
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"