Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

По спині в нього пробігли мурашки. Гризотливе відчуття страху він намагався побороти думкою про мету подорожі. Безумець прагнув уявити, як він віддає накази мільйонам невідомих людей; як гордо заявляє “Братству сильної руки” про свою необмежену владу над планетою Ікс… Але і в ці рожеві мрії вривались похмурі сумніви: а що, коли люди цієї планети перестріляють екіпаж корабля, перш ніж випаде можливість зав’язати з ними ближчі стосунки?.. Або коли виявиться, що невідомі створіння володіють смертоносною зброєю, проти якої досі нема захисту?

До приміщення зайшов Северсон. Дітріхсон здригнувся так, ніби хтось раптом ударив його ножем у спину.

“Ще одна небезпека! — майнуло в нього в голові. — Він може зрадити мене аж перед приземленням!”

— Мабуть, я відірвав вас від плідних думок? — посміхнувся Северсон. Відтінок іронії в його голосі не пройшов повз увагу Дітріхсона.

— Ви праві, — вимушено привітним тоном відповів він. — Я саме думав про нашу атомну електростанцію. Це справді надзвичайно гарна штука. Вона заміняє нам Сонце, допомагає оновлювати повітря та виготовляти штучну сировину, дає нам силу для шаленого польоту…

— Ви маєте рацію, Олафе. Наш викладач хімії полюбляв глузувати з алхіміків, а його власний онук сьогодні вміє з ртуті зробити не тільки золото, але навіть “камінь мудреців” або “живу воду”. Але я не за цим прийшов до вас, Олафе…

Северсон засунув руку в кишеню і виловив у ній старанно згорнений папірець.

— Прочитайте це, прошу! — сказав він повільно, не зводячи очей з підступного родича.

Обличчя Дітріхсона лишилось нерухомим. Він розгорнув записку і перебіг очима рядки.

— Хто вам її дав? — запитав він спокійно. — Жоден член “Братства” нічого схожого мені не говорив. Добре, що ви не послухались. Записка — фальшива. Коли ви її одержали?

— Не знаю, — сказав з полегкістю Северсон. — Я знайшов її в кишені за кілька секунд перед стартом, коли для послуху вже не було часу.

— Дякуйте щасливому випадку, а записку краще знищимо… — і, перш ніж Северсон опам’ятався, Олаф розірвав аркушик надвоє і продовжував рвати на все дрібніші шматочки.

— Не робіть дурниць, Олафе! Навіщо ви це? — вигукнув Северсон, схопивши праплемінника за руку. — Як ми тепер встановимо, хто це писав?

— Хто писав? — засміявся Дітріхсон. — Той, кого тут, на “Промені”, безперечно, немає. Запевняю, що автор цього підкидного листа сидить десь на Місяці або ж на Землі. Я маю честь один з усього екіпажу репрезентувати наше велике “Братство”! — сказав він напівжартома, напівсерйозно.

Северсон знизав плечима і глянув на годинник:

— Що ж — хай буде так… Чи знаєте ви про те, що Навратіл довірив мені важливу функцію? Я буду диктором нашого телевізійного передавача.

Митько Зайцев вийшов з вертольота, вітально помахав пілоту і побіг сходами інституту Тарабкіна. Під пахвою він тримав велику коробку, загорнуту в шовковистий прозорий папір. В ліфті хлопець нетерпляче тупцював; йому здавалось, що той підіймається сьогодні надто повільно. Ледве-но ліфт зупинився, Митько вибіг до кори-дора і став перед великими білими дверима.

Він вагався з хвилину, потім несміливо постукав. Почувши запрошення, зайшов до світлого просторого залу, в кінці якого стояло кілька медичних апаратів.

— Здрастуй, Митю! — привітала хлопчика Наташа Орлова. — Давненько тебе не було. Тарабкін уже думав, що ти на нас гніваєшся.

— У мене було дуже багато справ… — виправдувався Митько.

— Признайся, що ти просидів, увесь вільний час біля телевізора! — сміялась Наташа. — Не думай, що ми не такі. Повір, що репортаж з “Променя” нас цікавить так само, як і тебе…

Її погляд упав на коробку. Помітивши це, хлопець почервонів:

— Несу вам подарунок, я сам його виготував…

— Подарунок?.. А який, Митю?

— Подивіться самі… Тільки я хотів би, щоб ви коробку відкрили разом з товаришем Тарабкіним.

— Тоді ходімо до нього, він зараз вільний.

Академік Тарабкін, який у своєму кабінеті саме настроював телевізор, щоб послухати репортаж з “Променя”, зрадів гостеві. Наташа відкрила коробку, і вчені з цікавістю зазирнули всередину.

— Чудесно, мій любий конструкторе! — Тарабкін витягнув модель зорельота, високо підняв її і пройшовся з нею кілька кроків. — А літає?

— Звісно! — гордо відповів хлопець. — Всі мої моделі літають. Що б то був за літак, коли б не літав?

Тарабкін погладив вуса:

— Безперечно, “Промінь” ми випробуємо сьогодні ж, а потім знову повернемо тобі. Ти вмієш з ним краще поводитись, ніж ми.

— Я його робив для вас і назад не візьму!

— Гаразд, у такому разі дуже дякуємо за нього. Він буде нам нагадувати нашого любого Северсона. Хто знає, що він зараз поробляє, крізь яке вікно на нас, на нашу Землю дивиться? — академік злегка провів рукою по моделі.

— …Вас вітає “Промінь”! — раптом почувся знайомий голос.

Це було так несподівано, що всі злякано обернулись до телевізора. З екрана до них посміхалось обличчя Северсона. Він був трохи блідий, на широкому лобі в нього випнулись жили в формі літери “У”. Звісно, він був збентежений, як і всякий диктор-початківець, бо усвідомлював, що на нього зараз дивляться мільйони очей з усього світу.

— …Насамперед — кілька кадрів з нашого життя…

Картина на екрані змінилась. З’явилась кабіна управління. В кріслах біля пульта сиділи головний пілот Цаген та Навратіл — капітан корабля цієї зміни.

— Пробачте їх, що вони не зможуть