Читати книгу - "Воно"

до молодшої середньої школи на Дев’ятій вулиці; у старших класах навчався у Деррійській середній школі. Я вступив до Мейнського університету («хоч і не в самім Деррі, але рукою кинути», кажуть старожили), а потім просто повернувся сюди. До Деррійської публічної бібліотеки. Я людина маленького міста, що живе містечковим життям, один із мільйонів.

Але.

Але:

У 1851 році бригада лісорубів знайшла рештки іншої бригади, що перебувала зиму в заваленому снігом таборі на Верхньому Кендаскіґу – на самому кінці тієї місцини, яку діти досі називають Пустовищем. Усього їх там було восьмеро, і всі восьмеро посічені на шматки. Голови врозсип… не кажучи вже про руки… пара ступень… і пеніс котрогось з тих чоловіків прицвяшено до стіни хижі.

Але:

У 1851 році Джон Марксон отруїв на смерть усю свою родину, а потім, сидячи посередині складеного з їхніх трупів кола, зжер цілком гриб «білий присмерк»208. У власній смертельній агонії він, либонь, мучився дуже важко. Міський констебль, який його знайшов, написав у своєму рапорті, що спершу вирішив, ніби труп усміхається йому; він написав: «Марксонова жахлива біла посмішка». Ту білу посмішку створював повний рот вбивчого гриба; Марксон не переставав їсти навіть тоді, коли судоми й болісні м’язові спазми мусили корчити його тіло, що вже вмирало.

Але:

У великодню неділю 1906 року хазяї ливарні Кіченера, яка стояла там, де тепер стоїть новісінький Деррійський Торговельний центр, влаштували «для всіх гарних діточок Деррі» полювання на великодні яйця. Забава відбувалася в найбільшій будівлі заводу. Небезпечні місцини було відгороджено, а добровольці з робітників стояли на варті, щоби хтось із підприємливих хлопчиків чи дівчаток не вирішив полізти під бар’єри, щоб пошукати там. На решті території було заховано п’ять сотень обв’язаних яскравими стрічками шоколадних великодніх яєць. Згідно з Бадінгером, щонайменше по одному яйцю на кожну присутню там дитину. Хихотливі діти бігали з перегукуваннями й криками по мовчазному в неділю металургійному заводі, знаходили яйця під гігантськими вагоноперекидувачами, у шухлядах стола майстра, завислі між великими, іржавими іклами зубчатих коліс, у виливницях на третьому поверсі (на старих фотографіях ті виливниці – наче бляшані форми для кексів з кухні якогось велета). Три покоління Кіченерів були присутні там, спостерігали на цю веселу вакханалію, щоби вручити призи в кінці полювання, яке мусило завершитися о четвертій годині, безвідносно до того, чи знайдуться всі яйця, чи ні. Насправді кінець настав на сорок п’ять хвилин раніше, о чверть по третій. Саме тоді Ливарня Кіченера вибухнула. Сімдесят двоє мертвих людей витягли з-під завалів ще до заходу сонця. Кінцеве число жертв становило сто дві людини. Вісімдесят вісім загиблих були дітьми. Наступної середи, коли місто все ще лежало в мовчазному заціпенінні, осягаючи цю трагедію, якась жінка у себе на задньому подвір’ї знайшла вловлену гілками її яблуні голову дев’ятирічного Роберта Дохея. На зубах у сина Дохеїв був шоколад, а у волоссі кров. Він виявився останнім з визначених загиблих. Восьмеро дітей і один дорослий так ніколи й не знайшлися. То була найгірша трагедія в історії Деррі, гірша навіть за пожежу в «Чорній мітці» 1930 року, і пояснити її так ніколи й не змогли. Всі чотири парових котли Ливарні було вимкнуто. Не просто заглушено – вимкнуто.

Але:

Статистика вбивств у Деррі вшестеро більша, ніж у будь-якому місті відповідного розміру в Новій Англії. Мені самому у власні попередні висновки було так важко повірити, що я звернувся до одного хакера з середньої школи, котрий, якщо не проводив час перед своїм «Коммодором»209, то проводив його тут, у бібліотеці. Він зайшов на кілька кроків далі – пошкреби хакера і побачиш перфекціоніста, – додавши ще дюжину малих міст до, як він це назвав, «стат-банку», і презентував мені згенеровану комп’ютером гістограму, на якій Деррі випирає, мов нагноєний палець. «Мабуть, люди тут мають жахливо люту вдачу, містере Хенлон», – єдиний коментар, що прозвучав від нього. Я на це не відповів. Якби мусив, то, либонь, сказав би йому, що щось у самому Деррі має жахливо люту вдачу.

Тут, у Деррі, нез’ясовано й безслідно зникають від сорока до шістдесяти дітей на рік. Здебільшого підлітки. Вважається, що це втікачі з дому. Я навіть припускаю, що дехто з них дійсно втікачі.

А під час того, що Альберт Карсон безперечно назвав би піком циклу, рейтинг зникнень вистрілює мало не за межі поля зору. Наприклад, у 1930 році – році, коли спалили «Чорну мітку», – у Деррі сталося понад сто сімдесят зникнень дітей – і ви мусите пам’ятати, що це тільки ті зникнення, про які було заявлено до поліції, а отже, документовані. «Нічого дивного нема в цьому, – сказав мені теперішній шеф поліції, коли я показав йому цю статистику. – Тоді була Депресія. Більшість із них, ма’ть, знудились їсти тіки картопляний суп або ходити геть голодними вдома й рушили шукати чогось кращого».

У 1958-му було зафіксовано зникнення двадцяти семи дітей, віком від трьох до дев’ятнадцяти років. «А у 1958 була якась Депресія?» – запитав я в шефа Редімахера. «Ні, – відповів він. – Але людей часто бере непосидячка, Хенлоне. А особливо в дітей підошви сверблять. Полається таке з батьками, бо прийшло додому запізно після сходин та гулянки, ось і накивало п’ятами».

Я показав шефу Редімахеру фотографію Чеда Лоу, яка була надрукована в «Деррі Ньюз» у квітні 1958-го. «Ви вважаєте, що оцей утік після сварки зі своїми батьками через те, що він запізно повернувся додому, шефе Редімахер? Йому було три з половиною, коли він безслідно зник».

Редімахер втупився у мене кислим поглядом, сказав, що балакати зі мною, безумовно, було вельми приємно, але якщо більше нічого нема, то він зайнятий. Я пішов.

Пройняте марою, проймається марою, мара.

Часто відвідуване привидами або духами, як-от у трубах під раковиною; часто з’являється, як-от кожні двадцять п’ять, двадцять шість або двадцять сім років; місце годівлі тварин, як у випадку Джорджа Денбро, Ейдріена Меллона, Бетті Ріпсом, дочки Альбрехтів, хлопчика Джонсонів.

«Місце годівлі тварин». Так, оце й навідує марою самого мене.

Якщо трапиться хоч щось іще – взагалі будь-що – я їм зателефоную. Я мушу. А тим часом я маю власні припущення, зруйнований відпочинок і спогади – мої прокляті спогади. О, і ще дещо – я маю ці нотатки, хіба ні? Стіну, в яку я плачу. Ось і сиджу тут, рука в мене тремтить так, що я ледве можу сюди щось записувати, сиджу тут, у безлюдній після закриття бібліотеці, прислухаючись до слабеньких звуків у книгосховищі, дивлячись на тіні, що їх відкидають кулі тьмяних жовтих ламп, щоб упевнитися, що вони не рухаються… не перемінюються.

Сиджу я тут поряд із телефоном.

Кладу на нього вільну руку… дозволяю їй зіслизнути… торкаюся дірочок у набірному диску, який міг би мене зв’язати з усіма ними, з моїми старими друзями.

Ми тоді глибоко занурилися разом.

Ми занурилися в чорноту разом.

А чи випірнемо ми з тієї чорноти, якщо зануримося вдруге?

Я так не думаю.

Господи, благаю, щоб я не мусив їм телефонувати.

Благаю, Господи.

 

Я зовні я і є.

Під ликом тим,

Похована, як свідок, юність.

Корені? Кожен має корені

 

Вільям Карлос Вільямс. Патерсон



 

Я інколи загадуюся, що мені робити