Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

розуміли вагу питання. Ієрархи не хотіли хаосу і ще більше чужих людей на своїй території, чорносотенці — нового скандалу, а Тюрин... Дивна річ, а Олександр Петрович хотів допомогти упирю. Василь-пісник не мав права перетворювати, і, за законом, Теофіл підлягав знищенню. Якщо Олександр Петрович не зможе допомогти, людям залишиться лише цей варіант.

Амвросій наказав економу допомогти і демонстративно заплющив очі. Еклезіарх учергове перехрестився.

VII

Сонце хилилося до заходу, коли Тюрин закінчив з паперами. Злі та всесильні вночі, земляні кровопивці були сліпими і безпомічними при денному світлі. Тому потрібно було поквапитися, щоб заскочити упиря у лігвищі ще за білого дня. Сищик щодуху дерся пагорбом. Повсякчас здавалося, що в надрах щось гупає, і цей гуркіт неприємно відлунював у наново зашитих грудях.

Нарешті перед ними виріс земляний гриб. Одна з найдавніших келій у Лаврі була вирита просто на кручах. Якщо вірити мапі — прямо над древо-келією. Тюрин обережно штовхнув двері. Всередині стояла непроглядна темрява, пахло сирою землею і щурами.

— Де він? — закричав з порогу. Сонячне світло відкрило очам убогу кімнату, що нагадувала печеру перших ченців. Посередині беззубим ротом чорніла свіжа яма, в якій пісник мав би проводити дні. Могила виявилася порожньою.

— Зачини, зачини, зачини! — застогнала тінь з протилежного кутка.

— Кажи, бо підсмажу,— крізь стиснуті зуби засичав сищик.— Де ховається твій «син» Теофіл?

Упир ще більше зіщулився у своєму куті. Його обличчя нагадувало сліпу пику крота, витягнутого на світло.

— Думав побавитися? На всі боки вихвалявся про скарб. Змусив Теофіла кров тягати. А потім обернув, коли той попросив. І покинув самого у перші години після обернення, коли «син» найбільше потребує «батька». А найпідліше, що немає ніякого золота! Є розписка про передачу від 1705-го. Але під нею знак упиря Танського — «гілка глоду». Ієрархи не розібралися, але я зразу зрозумів. Це значить, твої гроші забрав спадкоємець. Пішовши до монастиря, ти відрікся від роду, а отже, мусив віддати все майно тим, хто лишався. А ти знав, з ким граєшся, дурний кровопивце? Теофіл був двоголовцем!

Тюрин помітив, як Василь аж підскочив від подиву.

— Знаєш, що вони з тобою зроблять, як дізнаються правду? Як зрозуміють, що Теофіл їм не потрібний, бо немає грошей? Уб’ють «батька», щоб позбутися «сина». Тож розповідай. Я єдиний здатен тобі допомогти!

— Не губи, брате. Все скажу.

Тюрин причинив двері, завбачливо залишивши шпарину. Хоч яким огидним здавався упир, ще менше хотілося передавати його чорносотенцям.

— Теофіл болєзний грошей алкав! Усе розпитував, умовляв. Я ж бо зла не мислив,— краєм ряси упир обтер червоні повні губи,— оповів легенду про мій скарб. Але от тобі хрест, я його не чіпав і не знаю, куди він подівся. Хіба я не знаю, яка то морока — новонароджений? Тим більше, Теофіл кров справно носив.

Василь-пісник притискався спиною до стіни, шкрябав довгими кігтями землю і, здавалося, говорив правду.

— А чого на древо-келію вказав? — Тюрин осяяла несподівана здогадка.

— А хай не думає, що тільки він світло віри несе! — вищирився Василь і вибухнув прокльонами.— Не дивися на мене так, синьошкірий! Думаєш, моцно розумний? Притис упиря до стіни? Викрив, що кров людську замість щурячої ссе? Що про скарб навигадував? Може, гадаєш, і схима моя тому неправдива? А дзуськи! З цього бедламу малодушного тільки я один і вірую. Я один! Гмур чекає на Змія. Інші — грішники і єретики, своїх давніх богів кличуть...

— Кого єретиками називаєш? — Тюрин відчув напад гніву. Він витріщився на упиря, що звивався, як щур у клітці.

— Вже ж не пташок-содомітів. А того, хто богодреву жертви приносить!

Ніби від слів упиря, земля судомно здригнулася. Василь сіпнувся і, наче на хресті, розкинув руки. Невідома сила відірвала його від підлоги і підняла в повітря. Величезний кілок зі спини прошив тіло. Ніби пригвинчений метелик, упир трусив руками. Довгі зуби заклацали у безсилій люті. Упир не міг звільнитися. Кілок посунувся, ще більше виліз із грудей, і Тюрин побачив, що то кінець могутнього кореня полонив упиря. Наче щупальце велетенського спрута, закрутився відросток, дедалі більше вгризаючись у тіло столітнього кровопивці. Десятки нових пагонів простромили жертву. Земля ще дужче затряслася, обвалилася частина келії, двері впали, і сонце довершило справу. Рештки обвугленого упиря розлетілися кімнатою. Коріння зарипіло, наче прагнуло вирватися з підземного полону, стіни застогнали і після кількох сильних ударів обвалилися. Все сталося так швидко, що Тюрин ледве зміг вискочити з келії. Один з пагонів встиг обвити ногу відживленого. Останнє, що збереглося у його пам’яті,— грудки землі, що сиплються на обличчя.

*

Тюрин отямився від того, що хтось безжально лупцював його по обличчю.

— Шефе, шефе, ви живі? — стогнав над сищиком Топчій, раз по раз струшуючи його за плечі.

— Парфентію Кіндратовичу, припиніть трусити, мене зараз знудить.

Тюрин тяжко підвівся і спробував зчистити землю з одягу. Топчій сторожко пнув один з коренів і швидко прибрав ногу. Паросток звився як вуж і відразу сховався під землю. На місці колишньої келії упиря залишилася лише купа розпатраної землі.

VIII

На вечері стало зрозуміло, що пропав Ілля-стовпник. Марко Проклятий цілий день сидів у печерах і пізно зауважив відсутність товариша. Щось дивне відбувалося у темних переходах. Земля рухалася, мощі неспокійно стогнали, і навіть голови завчасно розплющили очі.

— Що вам вдалося дізнатися про каштан? Це приворотне зілля?

— Приворотне? Ні! — відповів Топчій.— Доктор сказав... зараз, я записав,— околодочний витягнув папірець, де кривими дитячими літерами було виведено: «Схоже на розумну рослину»,— і ще сказав... Ага,— околодочний з труднощами розібрав власні закарлюки,— йому треба ще час на «пророщування». Порадив подивитися у лаврській бібліотеці. Ось,— помічник розвернув до Тюрина папірець.

Сищик вилаявся. Рукою Гальванеску була написана назва якоїсь книжки.

*

Старий, схожий на крота чернець-бібліотекар довго тер здивовані очі, коли Тюрин з’явився на порозі. Зі свого спорохнявілого сховку рідко бачив людиноподібних, а тим більше відчиняв на їхнє прохання рипучі перехняблені двері. Книжки про нечисть зберігалися глибоко під землею, в окремому вогкому льосі. Фоліанти сиріли, вкривалися цвіллю на тісних і зчорнілих від часу стелажах. Ця частина бібліотеки не користувалася попитом у братії. А може, навмисно розміщувалася під сімома замками, подалі від цікавих очей, бо Тюрин зустрів на полицях назви давно забутих або суворо заборонених книжок. Деякі бачив і в батьківській книгозбірні.

Бібліотекар сторожко стежив за кожним рухом і поглядом синьопикого