Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Проте одна думка поверталася знову й знову, поки він борсався й крутився, засинав і виринав зі сну, і вже ранкове світло повільно сочилося крізь віконце високої вежі: Алекс Стерн була не тою, ким здавалася.

11

Зима

Алекс різко прокинулась. Ось вона спала, аж раптом отямилась і з жахом замолотила по руках, які досі відчувала на шиї.

Горло було подертим і червоним. Вона лежала на канапі спільної кімнати в Халупці. Опустилася ніч, і в канделябрах пригасли вогні, кидаючи жовті півмісяці на рами з картинами, що зображували горбкуваті луки, поцятковані овечками й вівчарями з дудочками.

— Ось, — сказала Доус, улаштувавшись на подушках і підносячи до губ Алекс повну склянку чогось схожого на ґоґоль-моґоль, з дрібними зеленими присипками для випічки.

Від пійла ширився запах пліснявки. Дівчина відсахнулася й розтулила була рота, щоб запитати, що це таке, але видушила із себе лише слабенький хрип, від якого здалося, наче хтось тицьнув їй у горло запаленим сірником.

— Скажу після того, як вип’єш, — пообіцяла Доус. — Довірся мені.

Алекс похитала головою. Останній напій, який їй дала аспірантка, розпалив у нутрощах вогонь.

— Ти досі жива, чи не так? — поцікавилася Доус.

Так, але просто зараз Стерн жалкувала, що не померла.

Вона затиснула носа, узяла склянку й перекинула її вміст одним ковтком. Смак був затхлий і порохнявистий, рідина така густа, що мало не задушила дівчину, сповзаючи горлом, але щойно вона потекла, вогонь згас і залишився тільки ледь відчутний біль.

Алекс повернула склянку й витерла рукою рота, злегка здригаючись від посмаку.

— Козяче молоко й гірчичні зерна, згущені павучими яйцями.

Алекс притиснула долоню до рота, намагаючись утримати нудоту.

— Довіритись тобі?

У горлі шкрябало, та вона принаймні могла розмовляти, і лютий вогонь усередині, схоже, трохи вгамувався.

— Мені довелося скористатися сіркою, щоб випалити жуків усередині тебе. Я могла б сказати, що ліки були гірші за недуг, але, зважаючи на те, що ці потвори жерли тебе зсередини, гадаю, це було б неправдою. У давні часи ними користувалися для очистки трупів, для спустошення тіл, щоб їх можна було наповнити ароматними травами.

Знову поповзли сироти, й Алекс довелося стиснути кулаки, аби не розчухати шкіру.

— Що зі мною зробили? Чи будуть погані наслідки?

Доус потерла великим пальцем склянку.

— Чесно кажучи, я не знаю.

Алекс відштовхнулася від подушок, які аспірантка поклала дівчині під потилицю. «їй подобається піклуватися про людей», — збагнула вона. Невже саме тому вони з Доус ніколи не ладнали? Тому що Алекс відкидала її материнське ставлення до себе?

— Звідки ти знала, що робити?

Доус насупилась.

— Знання — це моя робота.

І вона чудово поралася зі своєю роботою. Ось так просто. Здавалася достатньо спокійною, та якби стиснула склянку хоч трохи сильніше, скло тріснуло б у її руках. Її пальці були вкриті райдужними плямами, у яких Алекс упізнала бліді сліди хайлайтера.

— Щось намагалося... потрапити всередину?

Алекс навіть не була певна, на що саме воно мало бути схоже.

— Точно не знаю. Дзвони калатали та стихали. Щось торкалося захисту.

Стерн підвелася й відчула, як закрутилася кімната. Дівчина зашпорталась і схопилася за турботливу руку Доус.

Алекс не знала, що саме очікувала побачити в засідці ззовні.

Обличчя ґлуми, що дивиться на неї, відбиваючи скельцями окулярів промені світла? Щось гірше? Вона торкнулася пальцями шиї й розчахнула завісу.

Вулиця ліворуч була темна й порожня. Вона, мабуть, проспала цілий день. У провулку дівчина побачила Нареченого, що тинявся туди-сюди в жовтому світлі ліхтаря.

— Що там? — нервово запитала Доус. — Що там є?

Схоже, їй від напруження перехоплювало дух.

— Просто Сірий. Наречений.

Він подивився у вікно. Алекс запнула завісу.

— Ти справді його бачиш? Я бачила тільки світлини.

Алекс кивнула.

— Він дуже скуйовджений. Дуже скорботний. Дуже... Дуже... в дусі Морріссі.

Доус здивувала її, заспівавши:

— And I wonder, does anybody feel the same way I do?[58]

— And is evil, — тихенько підспівала Алекс, — just something you are or something you do? [59] — Вона хотіла пожартувати, щоб зміцнити тоненькі ниточки дружби, що поволі з’являлися між ними, але в похмурій, освітленій лампою тиші ці слова пролунали загрозливо: — Гадаю, він урятував мені життя. Напав на те створіння.

— На ґлуму?

— Ага.

Алекс здвигнула плечима. Та мерзота була така сильна й здавалася несприйнятливою до всього, що дівчина жбурляла в неї, хоча, слід визнати, цього було небагато.

— Я мушу дізнатися, як зупиняти цих потвор.

— То я зберу все, що в нас є про них, — пообіцяла Доус. — Але тобі не слід установлювати тісні зв’язки із Сірими, а надто з такими несамовитими.

— У нас немає жодного зв’язку.

— То чому він допоміг тобі?

— Можливо, він не допомагав. Можливо, намагався нашкодити ґлумі. У мене насправді не було часу, щоб розпитати.

— Я просто хочу сказати...

— Я знаю, що ти хочеш сказати, — запевнила Алекс і здригнулася, коли пролунав затяжний гонг.

Хтось ступив на сходи.

— Усе гаразд, — заспокоїла Доус. — Це лише декан Сендоу.

— Ти зателефонувала Сендоу?

— Звичайно, — відповіла аспірантка, виструнчившись. — Тебе мало не вбили.

— Зі мною все гаразд.

— Тому що за тебе заступився Сірий.

— Не кажи йому цього, — аж гиркнула Алекс, не стримавшсь.

Доус позадкувала.

— Він мусить знати, що сталося!

— Нічого йому не кажи.

Алекс сама не знала, чому їй так не хотілося, щоб Сендоу дізнався про те, що сталося внизу. Може, це була просто давня звичка. Не розмовляти. Не розповідати. Інакше хтось викличе СЗД. Інакше тебе замкнуть «для спостережень».

Доус стала руки в боки.

— А що я йому скажу? Я знаю про те, що сталося з тобою, не більше ніж про те, що сталося з Дарлінгтоном. Я тільки підтираю за вами.

— Хіба не за це тобі платять? — Повитягай усе з холодильника. Трохи повитирай пилюку. Врятуй моє нікчемне життя. Хай йому грець. — Доус...

Але Сендоу вже розчахнув двері. Побачивши Алекс біля вікна, він здивувався.

— Уже на ногах. Доус сказала, що ти була