Читати книгу - "Полювання на чорного дика"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Напевно, коли до ресторації на тихій вулиці підтягують таку кількість бравих хлопців з особистої охорони рейхсканцлера, то про його візит не здогадався б тільки геть сліпий і глухий… — посміхнувся Швед.
— Точно, гере Макміллан! — вже не так життєрадісно погодився Дітріх. — Хоч остерія «Баварія» справді улюблене місце фюрера, та побачити його тут останнім часом справжня розкіш, — додав він, — особливо у ці дні, коли в усіх нас земля горить під ногами. Проте зараз мене більше цікавить, як нам пробратися крізь натовп до остерії. Шеф дав мені чіткі вказівки, він чекатиме вас і фрау Макміллан. А тут людей — не пробитися…
Фон Глофф розгублено зупинив авто, бо сьогодні сам був замість водія; вигулькнув у вікно і покликав чергового офіцера. Нашвидкуруч тицьнув йому перед очі посвідку і Шведові документи.
— Це спеціальні гості оберштурмфюрера Вальтера Шелленберга. Під його персональну відповідальність. Британський журналіст із дружиною. Акредитовані прес-службою рейхсканцлера. Перевірте, їх імена мають бути у списку запрошених, — проказав дещо роздратовано. — Алекс та Елізабет Макміллани.
Офіцер, зачувши британські прізвища, здивовано поглянув на фон Глоффа, але не сказав нічого. Мовчки розгорнув список.
— Так, бачу. Макміллан із дружиною. Є такі.
— Я мушу їх у якийсь спосіб доправити до остерії, — продовжував Дітріх. — Що накажете мені робити? У який спосіб їх перенести туди?
Офіцер роззирнувся навкруги. Люду на вузенькій Шеллінг-штрасе набивалося все більше. Розступитися вони могли б, напевне, тільки угледівши авто самого рейхсканцлера. Нікого іншого не пропустять, бо це б автоматично означало втрату вигідної диспозиції, місця, з якого можна було б найкраще побачити фюрера на власні очі.
Елізабет поглянула на Марка і від здивування хитнула головою.
— Оце так… — тихо прошепотіла вона.
Швед непомітно стиснув її руку.
— Є один спосіб! — нарешті проказав черговий офіцер. — Власне, саме так ми проводжаємо усіх спеціально запрошених гостей до остерії. Німців, — додав багатозначно й виразно подивився на Дітріха. — Якщо ви, гере фон Глофф, та ваші супутники вийдете з автомобіля, я зміг би провести вас підвалом будинку просто до залу остерії. Але це як виняток, гере фон Глофф. Тільки завдяки тому, що усю відповідальність за цих людей бере на себе ваш шеф. Розумієте? — перепитав він суворо ад’ютанта Шелленберга.
— Звісно! Звісно! — ледве стримуючись, проказав Дітріх. — Швидко виходьте, гере Макміллан! Фрау Макміллан… Прошу слідувати за мною! Швиденько, прошу вас! Наперед перепрошую за незручності, але іншої ради немає.
* * *
Мешканців будинків на Шеллінг-штрасе вже давно не дивувала картина, яка розгорталася внизу, на тротуарах та проїжджій частині щоразу, як рейхсканцлер Німеччини висловлював бажання пообідати чи повечеряти у тій маленькій остерії на розі.
Звісно, можливість побачити фюрера, лідера німецької нації, сама собою мусила бути великою честю для кожного мюнхенця. Та виглядати з вікон і балконів, не кажучи вже про те, щоб вітати Гітлера помахом руки, могли лише ретельно перевірені люди, члени НСДАП.
Партійних на Шеллінг-штрасе чомусь набралося небагато, тож доводилося привозити спеціально проінструктованих підставних, які зображали тутешніх мешканців; саме вони, щиро усміхаючись та тримаючи оберемки квітів у руках, вітали рейхсканцлера з вікон, саме вони потрапляли на шпальти німецьких та міжнародних газет як приклад всенародної любові до свого лідера.
Часом Гітлер запрошував когось із присутніх у натовпі на Шеллінг-штрасе чоловіків пообідати разом із ним, чи якийсь час спілкувався з людьми, стоячи перед входом до остерії, відгороджений своїми охоронцями. А іноді, хоча такі дні видавалися вкрай рідко, Гітлер прибував сюди в особливо піднесеному настрої, до того ж не один, а у супроводі милої, усміхненої білявки, штатної фотографині НСДАП Єви Браун.
Ніхто не знав, що насправді пов’язує цих двох — суто робочі питання, дружба, романтичні стосунки чи щось більше. Уявити рейхсканцлера романтиком було складно, але Гітлер у присутності своєї чарівної фотографині якось невловимо інакшів. Дівчина, правда, одразу заходила до остерії, а Гітлер залишався перед натовпом ще якийсь час, продовжував грати свою роль суворого борця-аскета, державця і батька нації.
Щоразу той самий спектакль.
Марко підвів погляд: на дахах уже зайняли позиції снайпери та озброєні до зубів вояки особистого охоронного полку фюрера. Їхні темні постаті різко контрастували на тлі ясного і на диво погожого неба. Такі самі озброєні охоронці наповнювали підвальні приміщення, якими його та Елізабет провели до зали остерії.
Запобіжні заходи безпеки усюди, не підберешся! Власне, поки вони дійшли, навіть попри те, що їх супроводжував ад’ютант Шелленберга, Марка обшукували тричі, а сумочку Лізи перевірили кілька разів…
Та у самій остерії готувалася постановка не гірша за ту, що на вулиці. Просто посеред залу лаштували свої позиції спеціально допущені й перевірені німецькі фотографи й журналісти. Офіціанти робили останні приготування, під наглядом якогось суворого типа завершували сервіровку давно облюбованого фюрером стола та столів, за якими у напруженому очікуванні завмерла інша масовка — із довірених поважних мюнхенців, яким, вочевидь, теж сьогодні було дозволено знаходитися у товаристві рейхсканцлера.
Марко одразу упізнав Вальтера Шелленберга. Таким він собі його й уявляв в дійсності. Не впізнати його було неможливо: та сама приязна посмішка на обличчі та лукавинка у погляді, що й на знімках із папки Корнуелла.
Закинувши ногу на ногу, він читав, чи то радше, нудьгуючи, переглядав газету. Був у цивільному — добротному темному костюмі, тож не виділявся б серед решти відвідувачів остерії, якби не його невимушена поза, якою він свідомо чи ні демонстрував певну зверхність над усім, що відбувалося.
Шелленберг мудро обрав найвигідніше місце: з одного боку улюблений стіл Гітлера був зовсім поряд, а з іншого — вікно з видом на Шеллінг-штрасе, звідки спостерігати приїзд фюрера було найзручніше. Там якраз солдати й офіцери з особистої охорони рейхсканцлера м’яко, але наполегливо відстороняли занадто настирливих, відгороджуючи собою частину місця перед остерією — для майбутньої парковки автомобіля фюрера.
Вгледівши Марка з Елізабет, які в супроводі охоронця й Дітріха фон Глоффа увійшли до зали просто з підсобки остерії, Шелленберг жваво підвівся.
— Ох-х, нарешті, радий зустрічі, пане Макміллан! Адже це ви, чи не так? — проказав він так само невимушено й навіть радісно, простягнувши Маркові, наче старому другові, руку для привітання. — Я Вальтер Шелленберг. Я бачив вас мигцем у Фюрербау, у товаристві мого ад’ютанта, тож одразу зрозумів, що то ви. Вже перепрошую, не було можливості підійти до вас раніше.
— Приємно познайомитись, пане Шелленберг! — і собі відповів Марко, потиснувши його руку.
— Пані Макміллан! — звернувся Шелленберг англійською
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полювання на чорного дика», після закриття браузера.