Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

— Дякую. Запам'ятаю… — без будь-якого глузування сказав маг. — А чим ви його отруїли?

— Головою чорної мамбони.

— Ще краще! — метр сплеснув руками. На щастя, при цьому нічого не зникло і не з'явилося. — А цю зміюку де ви знайшли?

— На якомусь острові, куди перенеслися за допомогою вашої карти, — я намагався говорити коротко, викладаючи тільки суть. Щиро кажучи, дуже хотілося вже вибратися звідси. Особливо непокоїла боса нога. Після того, як побачив, які тут водяться п'явки.

— Маленький острівець серед безкраїх вод. На ньому — скеля. Високий. На скелі гніздо. Там ми мамбону і знайшли.

— І зуміли перемогти? — Ігнаціус недовірливо глянув на Лію, потім на мене. — Найстрашнішу змію у цьому світі?

— Не самі… — не став я уподібнюватися до мисливців на привалі. — Її тримав у пазурах синій орлан.

— Хто?! Орлан? — маг буквально злетів у повітря. Потім взяв себе в руки і повільно опустився на табурет. — Це неможливо. Ви, мабуть, помилилися… Переплутали з іншим птахом.

— Метре, ​​можливо, я не надто добре розуміюся на птахах, але на дальтонізм точно не хворію. І синій колір від інших можу відрізнити. Тож не сумнівайтеся. Те, що тримало мамбону в пазурах, мало яскраво-синє пір'я.

— Неймовірно! Ну чому я не вирушив з вами? — маг сунув руку в рукав і вийняв уже знайомий мені сувій. Розгорнув і запитливо запитав:  — Де це місце?

Знаючи підступний характер малюнка, я не став нічим у нього тикати, а пояснив словами:

— Північно-східний кут. Бачите, острівець? Розміром з квасолину. Втім, він там один.

— Бачу…

Маг різким рухом згорнув карту і… зник. Разом із палицею. Тільки табурет залишився.

— Отакої… — тільки й зміг я сказати, розгублено дивлячись на Леонідію. — Мабуть, не треба було згадувати про гніздо. Або відкласти розмову до повернення в замок. Чорт… Ми навіть напрямок не спромоглися запитати.

— Чому? — спокійно відповіла амазонка. — Маг виник там, стоячи обличчям до нас. Значить, саме у тому боці й твій замок. А ще я встигла помітити, що дірка в карті не дуже далека від степів. Так що нічого сумувати. Ми не в дідька в дома. Трохи раніше чи трохи пізніше виберемося.

— Та в цьому я не маю сумніву, але… — виразним жестом обвів купи самородків. — Золото як забрати? Скільки ми зможемо нести, щоб у дорозі не надірватися? По кілька кілограмів?

— Візьмемо скільки зможемо. Пізніше, повернемося. Саме воно нікуди не піде.

Невідомо до чого ми б додумалися, але тут повітря затремтіло, як у спеку, і явило нам радісно усміхненого метра Ігнаціуса.

— Це просто диво! Дивіться… — промовив він, простягаючи нам руки, з затиснутими в кулаках пучками великого синього пір'я. — Неймовірно! Справжнє махове перо синього орлана! Я навіть мріяти не міг, що колись зможу дістати їх!

Приємно бачити таку щасливу людину, але більше ризикувати мені не хотілося. То ж я приступив до мага і міцно вхопився за пояс на його халаті.

— Метре… ви це… більше так не робіть… будь ласка…

Старий здивовано глянув на мене.

— Щось трапилося? Поки мене не було?

— Просто вас не було… — лаконічно відповів я. — І це неприємно. Давайте, спершу повернемося до замку, а потім уже займатимемося всім іншим.

— Перепрошую, ваша високосте, але ж ви раніше справлялися якось? Що змінилося?

— Раніше у мене була мапа…

— Справді… — зніяковів маг. — Про це я забув… Але ви повинні мені пробачити. Побачити синього орлана! Ніхто з нинішніх магістрів мені не повірить. Шкода, що птах мертвий. На жаль... Тепер їх точно більше немає ...

— Якщо не...

— Леонідія хотіла спитати, — я зробив великі очі і крадькома показав дівчині кулак. Мовляв, навіть пікнути не смій про пташеня. А то точно зимуватимемо на болоті будемо. — Як ви вважаєте, що зробити з нашою знахідкою? Не хотілося б залишати золото тут. А тут самородків понад десяток центнерів набереться.

 — Про це можете не хвилюватися… — метр Ігнаціус урочисто помахав своєю здобиччю. — З маховим пір'ям синього орлана, закляття перенесення стає на порядок потужнішим. Перемістити гору чи замок з одного місця на інше мені не вдасться — роки не ті. Але все що трохи менше — без проблем. І навіть не спітнівши… Готові?

Старий маг радісно засміявся і, на доказ своїх слів, відразу підняв над землею мене з Леонідією і ту купу неочищених самородків, що лежала між нами.