Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

— Ти збираєшся навчатися? Чи це потрібно лише мені? – спитала суворо, розкривши перед Вовкою журнал на сторінці «Історія». Там за останні три уроки стояло три жирнючі двійки.

— Я не встиг вивчити, - і не дивиться в очі, значить, або бреше, або соромно. Останнє – виключено.

— Тричі не встиг? Історія – це не математика. Прочитати й розповісти. Що простіше? – не розумію. Сама такі предмети, які вимагали лише прочитання підручника, на перерві вчила, тоді вдома більше вільного часу лишалося.

— Та блін, історик мене на дух не переносить. Навіть якщо я йому підручник напам’ять розкажу, скаже, що не те, - апатично відповів Вова. – Он глянь…те, у Маркіна й у Зайця також мішок двійок. Ну не любить він нас. Це у вас усі хороші й пухнасті, а в інших вчителів - так. І нічого не зробиш, - немов діагноз виписав.

— До наступного уроку вивчи, будь ласка, теми, за якими у тебе двійки. Я попрошу, щоб до вас на урок прийшла Олена Дмитрівна. Іван Петрович не ризикне поставити погану оцінку при завучі. Тобі треба закрити ці двійки.

— А Ромі та Андрію чо не говорите? – підозріло питає.

— Їм я вже сказала. Вони пообіцяли вивчити, - десь у розумній книжці вичитала, що про неприємне з учнями треба говорити тет-а-тет, щоб не принижувати їхнє его в присутності інших людей.

— То нехай соромляться. Я не буду!

— Звичайно, Баба Яга проти. Між іншим, у твоєї бабусі за тиждень день народження. Яким буде подарунок? – давила я на найболючіше. Вова вивчив і при завучі історик не зміг опустити неулюбленого учня нижче, ніж на «4». І то добре. Заяць Андрій навіть «5» заробив. Головне, щоб діти повірили, що є вихід, можливі варіанти, їх просто потрібно знайти.

— Завуч не буде сидіти на кожному уроці, - резонно зауважив Маркін Рома.

— І не треба, - відповіла я.

— Тоді Петрович нам знову наставить двійок, - обурився Рома.

— Не наставить, коли будете вчити. Не в його інтересах, - мої учні ще не знали, що мені довелося попросити Олену Дмитрівну поговорити з принциповим істориком на тему якості навчання з його предмета. Мене, зелену, що працює перший рік вчительку, Іван Петрович не став би слухати, а повчання сприйняв би як знущання. Інша справа – завучка, сказала ще й наказом перед носом пометляла. Переконливо!

— Ви не знаєте історика, підлий дядько, - наполягав Рома.

— Сам собі шкодити не стане. Просто вчіть кожен параграф і часто підіймайте руку. У вас свідків цілий клас. Якщо що, я на вашому боці. Так, і гидоту про вчителя не треба говорити. Це його злить, а виливається усе на оцінках, ваших оцінках, між іншим.

— Блін, куди не глянь, скрізь ми винні, - бурчав Рома, але ідея доконати історика піднятою на кожному уроці рукою сподобалася.

— Вова, де твій щоденник? Чому немає щоденника? Це ж твій документ, - за день мені три вчителі пожалілися, що Титаренко не дає на оцінки щоденник.

— Забув. Чи згубив. Я його давно не бачив, - спокійно так.

— А домашнє завдання куди записуєш? – не відстаю на правах класного керівника.

— На полях у зошитах чи олівцем у підручнику. Чо? Я домашки знаю.

— Щоденник – то документ!

— Мама Соня, ти хвора. Заведи собі собаку чи кота й не діставай мене. Мій документ — паспортпаспорт, - він витягнув із сумки паспорт, якого отримав ще в липні (у нього в одного був паспорт на весь клас) й почав виставу: запихав його в джинси й цитував Маяковського:
Я дістаю з широких штанин
Пишайтеся мною!
Я – громадянин!

Я спочатку научала Вову, потім ловила себе на думці, що моя надмірна увага до Титаренка може викликати купу зайвих питань. Заспокоювала себе: «Це просто боязнь за майбутнє чудового хлопчика, який поки що заплутався в житті. І нічого більше». Але моє серце стискалося в передчутті якоїсь невідомої небезпеки. Я навіть знала, як зветься ця небезпека. Моя турбота переростала в щось більше, принаймні для мене. Я все списувала на те, що Вова дуже схожий на Макса. Якби не ця схожість… І що? Все було б точно так само. З моїм дурним характером завжди було так.

— Де ти був учора? Ми мали вчити геометрію. Я прийшла, ми з Тамарою Гнатівною проговорили до дев’ятої, а ти? - як завжди, сварю, а сама милуюсь його красивими очима, милуюсь таємно, боячись, що Вова помітить. Як там в улюбленому моєму фільмі «Справа була у Пеньково»: « З коханням справлюсь я сама, разом же нам не справитись…»

— Я ж дзвякнув, що затримаюсь, - нахабно жуючи жуйку й при цьому відверто чавкаючи, відповідав Вова, тримаючи в руках Кока-Колу. – Все, політінформацію провела? Я на дискотеку.

— Та хоч на Місяць! Жуйка на голодний шлунок і Кока-Кола – виразка твоєму шлунку забезпечена! Одну вівсянку потім їстимеш. Так тобі й треба! – сердито й на підвищених тонах.

— А з тебе вийде нехіла мамка, - просто сміявся Вова, ніжно гладячи мене по спині. Я скаженіла й сходила з розуму, а він не визнавав мене як вчительку. Проте, щоб бабуся не хвилювалася, він займався й поступово оцінки стали кращими. Я звикла до нього, він - до мене. Часто почав називати «мама Соня». Наше спілкування перейшло на рівень «мама-син», хоча яка я мама? Старша за нього всього на шість років.

Якось під час нашого чергового заняття я смикнула дверцята шафки, щоб дістати точилку для олівця, й ці дверцята так і лишилися у мене в руках.

- Легше смикати не пробувала? – посміхнувся Вова. – Ти так усе поламаєш у цій хаті.

- Доведеться майстра викликати. Нормально. Там якраз ще на кухні треба пригвинтити полички. Заодно й те зробить, - озвучила свої плани.

- Мама Соня, ти це серйозно? – навіть очі свої красивенні округлив, продемонструвавши нечуване здивування.

- Серйозніше нікуди. Це ж чоловіча робота. Я не вмію… - складно мені зізнаватися, що чогось не вмію, але факт є фактом.

- А я якого рожна тут сиджу? Сказати було не можна? – ображено наїхав.

- Мені незручно було тебе експлуатувати, - зізналася.

- Я ж тебе експлуатую. Незручно тільки труси через ….