Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Емоційний відкат був настільки сильним, що сльози самі капали з очей. Лише іноді я їх витирала рукавом куртки.

Хоча я зовсім не схильна до сентиментів і якоїсь зайвої жалості. І розумію, що ми не зробили нічого аморального. Тварина, зламавши ноги, була приречена на загибель. Будь-який хижак пообідав би нею. І має рацію Денис — удача, що саме ми знайшли її першими. Тепер наш стіл стане різноманітнішим. Але як мені психологічно складно виявилося насправді стати мисливцем.

Микита зупинився біля мене.

— Поля, лиши, йди за мною.

Не розуміючи, що він від мене хоче, я поглянула на нього. Все бачилося, як у тумані. Чоловік не став чекати на мої дії, сам підняв мене на ноги й відвів до річки. Сам умив, викликаючи млявий протест, і дав напитися з моєї ж фляги.

— Я не хотів би, щоб ти ходила на полювання.

— З чого це раптом? — наїжачилась, і навіть сльози перестали скупчуватися в очах.

— Якщо ти так бурхливо реагуватимеш, то тебе надовго не вистачить.

Похмурившись, я обмірковувала слова Соболєва. У чомусь я була з ним згодна. Мене здивувала моя поведінка. Моє раціональне «я» чудово розуміло необхідність полювання та ризики, пов'язані з ним. І варіант сьогоднішнього полювання навіть кращий. Але!

— Якби він чинив опір чи нападав… — поділилася тим, що мене гризло зсередини. — Розумієш, він був беззахисний перед нами, а я його списом. Розумію, що якби ми пішли на полювання, і я діяла так невпевнено, як сьогодні, то хтось міг би постраждати. Давай так: якщо я не зможу адекватно діяти наступного разу, то заважати нікому надалі не стану.

Микита якийсь час просто дивився на мене, потім заговорив:

— Мені було б спокійніше, якби ти одразу відмовилася. Я можу тобі заборонити, — на цих словах мої брови здивовано поповзли вгору, але на цьому все не скінчилося. — І я б так зробив, якби це був хтось з інших жінок. Але з тобою треба лише домовлятися.

— Дозволь дізнатися, як ти мені заборонив би? Відганяв би від групи мисливців?

— Чому ж? Більшістю голосів під час наради нашого загону. У нас поки що демократія, — Микита посміхнувся.

Я внутрішньо напружилася ще більше.

— Видимість демократії… Проте як швидко. Минуло трохи більше ніж тиждень, а лідер гурту вже мітить у вожді. Конкуренції не боїшся?

— Денис поступився мені цим правом, — посмішка Соболєва стала ще ширшою від побаченого здивованого виразу мого обличчя. — Спокійніше, Поліно. Мені треба було поговорити лише з тобою. Тільки ти здатна творити дичину. Інші пливтимуть за течією.

— Гм, інших кандидатів не було? Чому Панкратов відмовився? — питання із розряду несподіваних.

Соболєв здивувався. Але, подумавши, відповів:

— Денис пан, добрий господарник. Але тут він не може зібратися. Панкратов вибрав свою нішу — полювання. Бути відповідальним за всіх одразу він не готовий. У інших бажання не виникло. А у мене загартування вигрібати самому і витягувати хлопців із лайна виявилося найбільше.

— Ти, головне, лайна серед нас не налий, Песець.

Це прізвисько було з далекого минулого, і я ніколи так Микиту не називала, але зараз воно як ніщо інше підкреслило моє ставлення до його слів.