Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Розмова з Соболєвим струснула. Попри його побажання, я не збиралася відмовлятися від полювання. У мене щодо цього були свої міркування. Полювання — це єдине, в чому я була абсолютним нулем. Упущення не для цього часу!

Мені кров із носа необхідно розібратися у цій справі. Я не була впевнена, що й надалі ми обживатимемося в цьому світі єдиною групою. Якщо відбудеться розкол, я повинна вміти забезпечити дітей м'ясом. Зрозуміло, що поодинці на великого звіра я не піду, але існують інші варіанти полювання. Якщо зараз я свідомо поступлюсь бажанням Соболєва, то каста мисливців стане закритою для мене. Сприйматимуть мене лише як слабку особину.

Часи змінюються, а правила залишаються. Хочеш, щоб з тобою рахувалися — доведи свою силу, відстоюй свою думку не на словах, а ділом.

У світі з власними роздумами я нагребла два кошики глини та покликала Микиту допомогти її віднести на пліт. Волога глина дуже важка. Але вдвох ми впоралися легко.

На той час тушу вівцебика закріпили на плоту. Плавзасіб виявився надійним. Просів, звісно, ​​але впевнено тримався на плаву.

В останній момент я повернулася до місця полювання. Там під берег прибило кілька викорчуваних непогодою дерев. Мені важливо було оглянути їх: чи повалило негодою, чи вони впали від руки людини?

До того, як стовбури прибило сюди, течія та каміння на річці сильно обтріпали гілки. Але це точно не справа людських рук. Видихнувши, я піднялася з навпочіпки. І тут мою увагу привернули клаптики тонкої вовни на гілках чагарників і навколо того місця, де бідна тварина намагалася підхоплюватися на поламані ноги.

Павло підійшов до втоптаного місця і на пляму пролитої крові поклав пучок зірваної трави. Чоловік заплющив очі та нерозбірливо промимрив кілька речень.

— Поліно, ви йдете? — він підвівся з коліна і попрямував до плоту.

— Павле, стривайте! Що ви щойно робили?

— Дякував духам за цей дар і обіцяв, що ми зі здобиччю будемо обходитися з повагою.

Мені хотілося розпитати детальніше про ритуал, але я стрималася. Запитала про інше.

— Ви точно впевнені, що тварина не хвора? Чому навколо стільки вовни, що вилізла? Може, це якийсь лишай?

Навколо очей Павла раптом зібралися гусячі лапки, його обличчя спотворила гримаса веселощів.

— Поліно Михайлівно! Ну, від вас такого я не чекав! Це ж гівіут — підшерстя, пух вівцебика. Він росте для посилення захисту тварин від зимових морозів і скидається наприкінці весни — на початку літа. Нині вівцебики линяють. А щоб позбутися гівіуту, вони труться об гілки, стовбури дерев, виступи скель. Дивіться, які великі клаптики відпадають!

Чоловік підхопив довгий шматок вовни та простягнув мені. На дотик він був дуже легким, м'яким та теплим. За відчуттями нагадував мій кашеміровий зимовий светр.

— Чому затримуємось? — Микита навис наді мною. Його похмурий погляд швидко пробіг по моєму обличчю. Що він очікував побачити? Знову сльози? Не побачивши нічого кримінального, він спокійніше став розглядати вовну у моїх руках. — Поліно, навіщо тобі це сміття?

— Сміття?! Прояви повагу, людино! З цієї вовни вийдуть чудові теплі шкарпетки! Якщо вдасться напрясти пряжі. Соболєв, треба трохи затриматися і зібрати цю вовну, щоб не повертатися найближчим часом сюди.

Павло дочекався кивка лідера і лише потім розпочав роботу. Микита покликав інших. Олексій знову став у варту, а решта заходилися збирати розкидану по прибережних кущах вовну. Вибирали суху і ту, що чистіше. Зносили на мою арафатку. Потім я вузликом зв'язала хустку і перенесла на пліт. Часу витратили не більше, як двадцять хвилин, так багато було гівіуту на березі.

Пліт під вагою туші просів, і довелося докласти зусилля трьох чоловіків, щоб відчалити. Вирішено було повернутися до верби, щоб обробляти тушу.

Місце там найбільш слушне, захищене крутим берегом, та був майданчик, де можна зайнятися обробкою м'яса. Ще й вода поряд. Шкода, що ми не взяли ніякого відра, в якому можна підігріти воду, але ми сьогодні й не планували полювати.

За словами Дениса, вівцебик вагою був близько двохсот кілограмів. Тушу знесли на каміння чоловіки, поклали на правий бік.

Панкратов взяв заготовлені на іншому березі пучки трави та один поклав до рота бика, а другий заткнув у місці поранень. Він, як і Павло, бурмотів якісь слова, спочатку під ніс. Потім озирнувся на нас і продовжив уголос:

— Дякуємо тобі, мати Природо, за цей дар. Ти привела нас до цієї душі, і ми позбавили її страждання. Нехай дух цього вівцебика буде спокійним і вирушить у нову подорож. А ми з подякою подбаємо про його тіло.

Його промова не здавалася дурною. Мене охопило вдячністю до тих невідомих вищих сил, які звели нас і цього звіра.

«Пробач за дурість, — подумки звернулася, сама чітко не знаючи, до кого саме. — Ти дала можливість проявити себе, допомогти твоєму творінню, а я злякалася. Дякую за науку».

Обробка туші — це дуже брудний процес. Залишитися чистим не вдалося нікому. І особо поговорити за роботою не виходило.

Спочатку спустили кров. І тільки потім почали знімати шкуру. Я спробувала пальцями погребти шерсть і зрозуміла, що з неї можна вичесати ще гівіут.