Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але відчуваю, як дівчина вислизає з моїх рук і готовий вчепитися до переможного. Ніколи не думав, що втрачати когось буде так боляче. Немов кліщами видирають із душі, і я сам це роблю. Тримаю знаряддя тортур і мучу себе.
Помиляюсь і караю.
Заступаюсь і хочу назад відмотати.
– Я залишила на охороні, – відмахується. Ауч, вміє бити словами. – Дімо, ти мені гроші надіслав…
– Це тобі, Русу. За квартиру я платитиму окремо. Тобі якщо не вистачить, ти кажи. Я без поняття, скільки ти витрачати звикла, - ніколи за цим не стежив, грошей вистачало. – Якщо потрібно, я скину ще. Або користуйся нашою картою, там гроші є. Як тобі зручніше.
– Тобто на роботу ти мене вже не женеш?
– Я й не гнав. Я справді намагаюся знайти варіанти, щоб ти не втікала від мене. Робота, квартира… Пробую різні способи, доки не отримаю потрібний результат.
Тася мовчить.
Я нагадую себе маніяка, вслухаючись у її подих. Вона не скидає, не поспішає скидати виклик. Тиша огортає, але я розумію, що це наша найкраща розмова за останні дні.
Знаю, люба, що тобі боляче.
Знаю, що сам у цьому винен.
Тільки не знаю, як виправити.
– Не надсилай більше квіти, - просить у підсумку. – Не треба цього, Дім. І тримати мене не варто. Ти з нею…
– Просто дай мені час, - прошу, не даю поставити крапку. З комами завжди легше працювати. – Я доведу, що нічого не було. Я не знаю, що за гру веде Іра, але це все нісенітниця. Я не став би два роки з кимось зустрічатися в тебе за спиною. Або рік. Або пів року, Тась. Я тебе люблю, ти ж знаєш. Кохаю, нехай і повівся як остання мерзота. Вдома тебе так не вистачає. Все чекаю, що клацне чайник, ти завариш свій полуничний чай.
Я говорю і говорю, уткнувшись чолом у холодну кахлю. Не можу заткнутись, бо Тася дає мені цей шанс. Я ніколи не думав про те, що її доведеться повертати.
Не думав, що без неї буде так порожньо.
Взагалі не думав, якщо тверезо оцінювати свої вчинки.
– Досить, - обриває раптом. Голос тремтить, зводить від нервів. – Досить, гаразд? Дімо, я не… Може, ти мене й любиш, але це… У неї було фото, у тебе лише слова. І я не… Я не знаю, кому зараз варити.
– Тому я прошу дати час не гарячкуватись. Я розберуся з усім, обіцяю. Заслужу ще один шанс.
– Дім… Мені час. Вибач, я не можу з тобою зараз розмовляти.
Пальці палить від бажання набрати знову. Та Тася знову зажене мене до чорного списку. Тому я одягаюся, збираюся особисто відвідати ту, з якою гостро треба поговорити. Добре, що точну адресу я дізнався. Пару секунд зависаю, звичкою шукаю ключі від машини, а потім згадую, що її тепер немає.
Та й не потрібна вона мені зараз.
Виходжу із квартири, яка для одного раптом здається величезною. Дивно, бо ще кілька тижнів тому думав про те, що треба купувати іншу. У цій місця не вистачало.
Тепер – палацом здається.
Непотрібним.
Все як у тумані: викликати ліфт, довгий коридор та знайти кутову квартиру. Тисну на дзвінок без зупинки, поки не чую копошіння всередині. Я не маю наміру йти, якщо знадобиться – діставатиму доти, поки мені не відкриють.
Але у цьому немає потреби.
Замок клацає, мене зустрічають із посмішкою.
– Які люди, - Іра тулиться до одвірка, оглядає мене. – Я не чекала на тебе сьогодні. Зайдеш?
– Зайду.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер», після закриття браузера.