Читати книгу - "Мої сімейні обставини, Анна Лерой"

Мої гості з'являються несподівано — через вікно. Спочатку показується голова Карісси, потім вона сама, міцно обіймаючи Левіса. Ланада з'являється і знову зникає за дверима, вартувати нас від сторонніх. І мені нічого не залишається, як розповісти братові, як саме я попалася дядькові на очі. Дивно, але до цього моменту я навіть не помічала, наскільки втомилася і заплуталася і наскільки безтурботною і необачною в своїх рішеннях була.

Левіс не перебиває, слухаючи про мій промах. Поступово в його погляді з'являється щось нове — моторошне, викликане відчаєм і обставинами навколо нас. Мені хочеться ридати від безсилля, так не подобається мені цей злам. Я хочу хоча б ще на день або навіть годину залишитися його старшою сестрою — тією, хто завжди буде на його боці і прийме потрібне рішення. Правда, я вже запізнилася зі своїми бажаннями.

Переді мною сидить, насупившись, мій молодший брат — зазвичай він добрий і милий, злегка розгублений, мрійливий і тихий. У цей момент він вже не той сором'язливий юнак, яким я його пам'ятаю, а цілком зрілий чоловік. І все одно це не та доля, яку я б для нього хотіла. Він — не Амір, і нерозумно себе переробляти, підлаштовувати під когось, нехай навіть це і старший шанований нами брат.

— Я зможу взяти на себе відповідальність за Флейм, — вимовляє Левіс. Він дуже серйозний і суворо зводить брови, через що на лобі проявляється вертикальна зморшка. Зовсім як була у батька. Але я пам'ятаю замислений погляд з-під густого нерівного чубчика, коли Левіс вирішував, яким кольором підкреслити тонкі пелюстки квітів на картині.

— Я не такий, як Амір, — продовжує він, хитаючи головою, ніби все вже вирішив. — Але я зроблю все, щоб брат мною пишався. Я зможу. Ми зможемо. Знайдемо ще раз докази. Навряд чи дядько їх знищив. Разом переглянемо кожен договір і кожну податкову накладну, переберемо звіти до останнього папірця і перевіримо рахунки.

— Але я не зможу тобі допомогти, — я намагаюся його заспокоїти, але Левіс несподівано занадто рішучий. І цей його дивний вираз обличчя... Що він побачив в Карожі?

Я хочу запитати його про це, хочу схопити його за руки, зупинити рухи великих долонь. Така незвична манера жестикуляції для Левіса, але саме так поводився Амір, коли виступав перед територіальною Радою. Це гірко. Слова майже рвуться з мене, але я з силою закушую губу і мовчу.

Якщо почну сперечатися, ми втратимо час. А в тому, що суперечка буде, я впевнена: занадто палко говорить Левіс, надто впевнено. Можливо, в цьому ми схожі: десь в глибині ми з ним переконані, що цей світ буде добрим і справедливим, а вдача знову посміхнеться. Все стане правильно, в кінці кінців, і обставини теж повернуться в нашу сторону.

— Варто тільки почати! Завдяки Каріссі ми встигнемо забрати документи з архіву, — переконує мене Левіс.

— Якщо вони ще там...

— Тоді я щось придумаю. Лайм, не хвилюйся, я зможу повести Флейм вперед. Тільки, сестро, ти будь обережнішою, будь ласка, — нарешті я бачу колишнього Левіса: трохи незграбного, але вірного і дбайливого. — Я зроблю все, щоб тебе більше не вплутували в ці ідіотські традиції. Вибери того, хто тобі буде до вподоби...

— Левісе, ти такий милий, — я ласкаво посміхаюся йому і повільно гладжу молодшого брата по густому волоссю. — Дякую за те, що намагаєшся.

— Ти не повинна нести все на собі. Мені теж не подобається, що відбувається в нашому домі, — шумно зітхає Левіс. — Тим більше, зараз, коли Аміра не стало. У мене просто немає вибору.

— Чи це так? — хитаю я головою.

Вибору насправді немає і не було ні у кого з нас. Амір завжди знав, що йому належить відповідати за ці землі своїм життям. Він ніколи не скаржився і продовжував навчання з усім завзяттям, хоча батько завжди намагався дати йому більше свободи. Стільки, скільки це можливо для оберега.

Я завжди відчувала, як тисне на мене моє походження, і з задоволенням робила все, щоб не залишатися в Феніксі. Ніби вже давно передбачала, в яку безодню мене затягне. Левіс не інакше як спеціально втік від управлінських наук. Може, теж відчував, що цей тягар в будь-якому випадку його дістане?

— Ми спробуємо ще раз, — погоджуюся я. — Але якщо не вийде, Левісе, будь ласка, забирай Каріссу і їдь. Збережи ваші життя. Це єдине, що я від тебе вимагаю.