Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

«109.32.15»

Душа співала, а пальці мимоволі ворушилися, ніби погладжуючи віртуальний гаманець.

Без малого сто десять золотих кредитів! Ціна нехай і невеликого, зате власного будиночка, десь на березі лісового озера або річки, що живиться талими водами льодовика, в долині, захищеній від усього світу гірськими вершинами. Завдяки яким ця долина і змогла зберегтися до сьогоднішнього дня в первозданному вигляді, в той час, коли ударні хвилі орбітального бомбардування вирівнювали ландшафт Землі. Перетворюючи на тріски ліси, міста — на гори щебню, і поліруючи все потужними хвилями цунамі та паводків, що виплеснулися з берегів океанів та морів.

У світі, який існував до вторгнення, люди з грошима купували нерухомість на тропічних островах, у рекреаційних зонах, прагнучи отримати у безроздільне володіння пляж, пальми, безмежну гладь… І тільки після того, як з орбіти посипалася і полилася смерть, ті, хто вцілів, зрозуміли, що безпека набагато важливіша за красу. А самотній мисливський будиночок, десь у лісових нетрях, куди й заїхати не завжди можна, зате надійно прихований з усіх боків складками місцевості, цінніший за найвишуканіший палаццо з причалом для яхти в субтропіках.

Сто золотих для покупки елітного притулку, звичайно ж, мало. Це я загнув… Насправді ціна такого будиночка із запасами на пару-трійку років автономії обійдеться не менше ніж у півтори-дві тисячі, але помріяти не шкідливо. Зрештою, три дні тому я пару мідяків вважав за багатство, а один срібний кредит — недосяжною мрією. Тож нічого. Якщо такий прогрес збережеться, і бажана тисяча не за горами. Усього два-три тижні активного життя. А особисто я поки не бачив приводу для тривог. Інтерфейс, як і раніше, був зі мною, зброєю я теж непогано прибарахлився — полювати з бластером в одній руці і Глоком в іншій — не з іржавою залізякою за щурами ганятися.

— Бах! Бах!

Думаючи про пістолет, я не відразу зрозумів, що постріли лунають не у мене в уяві, а долинають з того боку, де залишилася Сашка.

Забувши про гроші і будиночок, я схопився на ноги і, не звертаючи уваги на ріжучий біль у роздертій іклами кісточці, кинувся на звук пальби. Пара пострілів могла бути і випадковою, але те, що дівчина спросоння висаджує магазин у білий світ, як у копійку, важко вірилося.

У хорошому темпі обігнув одну купу сміття, другу і… зупинився, наче налетів грудьми на огорожу.

Угу, побачивши щось подібне, я й сам палив би без розбору, скільки патронів вистачить.

Здалеку здавалося, що наш тимчасовий притулок атакує неймовірна суміш коника-стрибунця і краба, збільшена до розмірів кар'єрного екскаватора.

Потвора, злегка присівши на довгих і худих, як шарніри, ногах, потужними клешнями, кожна з яких з легкістю здатна перекусити ліхтарний стовп, намагалася зрізати дах мікроавтобуса. Що їй, загалом, вдавалося. Але потворі й цього було мало, з широкої, плескатої, ороговілої морди раз у раз виплескував довгий, зміїний язик і пірнав усередину бусика. А у відповідь, на кожну таку спробу, лунав здвоєний постріл. Стрілець явно бив прицільно. На паніку це скидалося мало, значить, Сашка поки що в безпеці, і язик потвори до неї не дістає. Але, судячи зі стану даху, довго це статус-кво не триватиме.

Бластер, ніби підкоряючись думці, сам матеріалізувався в руці. І… заховався назад у інвентар. Побіжного погляду на шкалу заряду батареї було достатньо, щоб замислитись про економію. Потвора, хоч і виглядала суворо, надто страшною не здавалася. Особливо ноги. Щось підказувало мені, що добрий удар моргенштерном по суглобах їй не сподобається.

До речі. Якщо я зібрався йти в рукопашну, може, варто дістати козир? Скільки ще тягати із собою модифікатор? Як на мене, саме час. До того ж, не впевнений, але начебто є такий нюанс... Коротше, здається мені, що як нагороду не маринувати, а застосовувати відразу, то незабаром можна отримати черговий підгон, причому не гірше використаного. А якщо колекціонувати нагороди, то наступної доведеться чекати набагато довше. Своєрідний натяк від системи, мовляв, дали — не мудруй, використовуй, а не набивай щоки.

Заодно й перевірю.

Взяв в одну руку моргенштерн, в іншу модифікатор, притис...

Ух ти! Замість важкої залізної палиці, увінчаної шпичастою кулею у мене в долоні опинилося повите шкірою зручне руків’я, до якого кріпилися три сталеві, півметрової довжини ланцюги, кожен з них закінчувався кованою восьмигранною гострозубою зіркою сріблястого кольору.

«Ранкова зірка 2 рівня. Пошкодження 150 х 3. Шанс нанесення критичного удару — 42%. «+1» до Витривалості, «+1» до Спритності, «+1» до Сили»

Моя ти радість! Та з таким батогом я цій потворі за п'ять хвилин поясню, хто тут цар гори. Ану, стояти, боятися!

Змахнув кілька разів новою зброєю, із задоволенням слухаючи як шипи зірок з пружним гудінням розпанахують повітря, і впевнено ступив уперед. Не забувши на цей раз активувати генератор захисного поля. Обережність не боягузтво, а мудрість і досвід тих, хто вижив.

«Сміттяр. 12 рівень» — повідомила система, коли до потвори залишалося кроків десять. Сміттяр був настільки поглинений процесом добування Сашки з бусика, що мене навіть не помітив. Або проігнорував, вирішивши, що дівчина смачніша. Тут я з ним сперечатися не стану. Та й без різниці. Головне, потвора дозволила підійти до себе і завдати удару.