Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

На жаль, даремно. У тому сенсі, що з нульовим результатом. До вечора я встиг оглянути три бункери. У двох довелося постріляти у цілу групу малих охоронних модулів. Вербувати їх не мало сенсу, та й досвід зайвим не буде. Отже, я їх спокійно розстріляв, скрупульозно відміряючи по одному імпульсу на робота. Нагорода була така собі, але з парочки випало кілька модифікаторів першого рівня і один ремкомплект.

Третій бункер вартували чотири триніжки. Їх я теж спалив, збагатившись обоймою до Глока та шприц-тюбиком витривалості.

Щодо детонаторів, то їх не було в жодному з оглянутих бункерів. І це неприємно. Я сподівався, що система не тягтиме гуму і підкине мені їх швидше. Тепер навіть не знаю, що робити далі. Точніше, знаю, але як пояснити Касперському свою зацікавленість у скрупульозному обстеженні бункерів, якщо я, ніби то, його завдання виконую? А він вирішив, що гроші вже знайдено. Трясця… Поквапився. Треба було притримати знахідку, доки не зберу всі шість детонаторів.

Ну, та нічого не вдієш. Всі заднім розумом міцні. Доведеться щось вигадувати. Але спершу відпрацюю Фелікса. До речі, теж незрозуміло, як з ним вчинити. Я ж знаю, що то не він гроші знайшов. Але, як переконати у протилежному Касперського? Якщо просто вб'ю Фелікса, буде підозріло. А візьму живцем, він нічого не скаже, хоч як би його не катували. Просто тому, що нічого не знає. Касперський це зрозуміє, і коло замкнеться. Добре, якщо пан поліцмейстер призначить іншого на роль злодія? А якщо почне мене підозрювати у подвійній грі? Не те, щоб я його сильно побоювався, але життя він мені може серйозно ускладнити.

По-перше, — я розраховував з його допомогою знайти собі місце під нове житло. У мене ніякого доступу ні до інформаційних баз, ні до будівельних компаній. Навіть на звичайних девелоперів чи ріелторів виходу немає. По-друге, — якщо я за себе не побоювався, то не можу сказати те саме про Сашку. І Касперський добре знає, що дівчина моє слабке місце. Особливо після зради Лисиці. Котру я, до речі, з тих же міркувань, не став повертати. Як би її життя не склалося — подалі від мене точно буде безпечніше. А от Сашка — проблема. Досить взяти її в заручники і все… я стану повністю керованим. Звичайно, до певного часу, потім помщуся. Тільки це, мабуть, і стримує Касперського від різких рухів. Але хто знає, чи не спробує він ризикнути, якщо притисне? Не хочу перевіряти. Краще нехай усе залишається, як і раніше.

Отже, Феліксу доведеться померти від нещасного випадку, а на мене навіть тінь підозри впасти не повинна. Максимум, прикрий збіг. У тому, що я опинився неподалік.

Ось такий нехитрий план на найближчу ніч. І це без урахування рандеву із Хантерами. Яке взагалі не зрозуміло, як пройде і чим закінчиться. Як то кажуть, чудові карти на руках, гірша комбінація тільки сімка з двійкою. Але варіантів немає. Доведеться грати тим, що здали.

— Готовий? — Касперський демонстративно поклав на стіл три пластикові картки, з моєю, Сашиною та Оленчиною голограмами. — Ось. Як обіцяв.

Я взяв своє і Сашине посвідчення та передав їх дівчині. Третє відсунув поліцмейстеру.

— Передай при нагоді. Зрештою, вона теж з нами під землю лазила. Заслужила.

— Як скажеш, — поступливо погодився той. Але не стримав усмішки, коли ховав пластик у нагрудну кишеню. Схоже, свого не упустить, і Лисиці доведеться виказати дрібку вдячності за нові документи. Але, то вже не мої проблеми…

— Усе? З формальностями покінчено? Можемо їхати?

— Так, — кивнув я. — Ти з охороною?

— Двоє. А що?

— Треба над достовірністю попрацювати, — скривився я. — Ти що, пред'явиш мене ось такого? Навіть не пом'ятого? Добри би я був особливо небезпечний злочинець, якого взяли без спротиву. Клич. Нехай трохи мене підрихтують. Ну і я їх… Щоб зайвих питань не виникало.

— Гм… — потер підборіддя Касперський. — Достовірність важлива. І ти молодець. Але ми зробимо інакше. Обійдемося без мордобою… — і він як фокусник дістав з-за обшлага куртки пузату пляшку. — Як тобі варіант?

— Принаймні, не такий болісний, — хмикнув я.

— І легко перевіряється, — кивнув поліцмейстер, торкаючись тієї кишені, куди сховав посвідчення особи блондинки. — Ось моя версія. Одна з подружок, зазіхнувши на нагороду, обпоїла тебе і видала поліції. Так що взяли ми твою тушку тепленькою, в ліжечку і без опору. Тому без слідів насильства. Хіба що, можу раз під око засвітити. Якщо сильно наполягаєш? Годиться? Блондинку проінструктую особисто. Нехай хоч так відпрацює за ксиву.

— Що ж, не можу не погодитися — це варіант мені подобається більше, ніж мордобій, — посміхнувся я. — Наливай…

У сиву давнину тут була цитадель.

Потім — міський арсенал.

Ще пізніше комплекс споруд віддали під казарми піхотного полку. Солдатики щось добудували, щось перепланували і мешкали там аж до революції.

За часів НЕПу казарми, що пустували, — через те, що їх відокремлювали від решти, надмірно бурхливого і голодного світу, високі стіни і міцні ворота, — облюбувало купецьке товариство. Заснувавши там склад-факторію. У частині будівель щось стругали, клепали, шили. В іншій — складували та торгували.

Але після того, як більшовики в черговий раз рішуче і безповоротно покінчили з відрижками капіталізму і націоналізували все, до чого змогли дотягнутися, у потужних товстостінних казармах і казематах знову оселилося запустіння. Рівно до того часу, як постало питання утримання ворогів найсправедливішого і прогресивного режиму на планеті, а то й у Всесвіті. І ось тут якійсь світлій ревкомівській голові спало на думку, що кращого місця для компактного розміщення злостивців, організаторів диверсій і просто класових супротивників, ніж стіни покинутих казарм і підшукати важко. І дешево, і сердито. А головне, практично задарма. Відновити подекуди стіни, та грати пофарбувати.