Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

на рівні трендів літературної стилістики. Німецька література після 1945-го — це перш усього «Група-47», тобто якомога суворіша правда, свідома така сухість і «безкрилість», відмова від будь-чого романтичного, від «красивостей», від естетизму. Іншими словами, писати грубіше, простіше і ясніше, але соціально-критичніше. Робота зі злочинною спадщиною націонал-соціалізму. Австрійці ж наче ховаються від цього.

— «Це не наша вина».

А: — Відповідно у них після 1945-го поновлюються формалістичні пошуки, Віденська школа поетів, наприклад. Неофутуризм, неодадаїзм, експерименти зі звучанням, безкінечні мовні забави. Сюрреалізм. Є, звичайно, і згадана Бахман, але вона дуже особлива на тлі австрійської літератури, бо зайнялася препаруванням соціальних виразок, тому вона трималася ближче німців. Їхньої «Групи-47».

— Почекай, а Ремарк брав участь у цій денацифікації після Другої світової війни?

А: — Здається, так.

— Теж щось писав?

А: — Він писав публіцистику.

— А були художні твори з таким суспільним резонансом як після Першої світової?

Б: — Ремарк особисто Другої війни не бачив, пересидів її в Америці. Але кілька романів написав…

А: — Про Другу світову?

Б: — «Іскра життя», «Час жити і час помирати», «Ніч у Лісабоні». Тільки вже не мав такого розголосу, як після «На західному фронті» й «Трьох товаришів». Тоді й сталося те, про що ти говорив: він пережив власну славу. Шкода, бо якраз у стосунках з нацистами Ремарк був бездоганно чистий. Вони стратили його рідну сестру, він під час війни допомагав євреям, відмовився від співпраці з цією…

А: — Так, з офіційною нацистською спілкою письменників — Reichsschrifttumskammer, що в перекладі «Імперська палата письменства».

Б: — І навіть вдруге фіктивно одружився з колишньою дружиною, щоб вивезти її з Німеччини до Швейцарії і врятувати від нацистів.

А: — От бачиш, є ж іще і Швейцарія. Ще один сегмент цього мовного ареалу. І знову ж таки: ні Фріша, ні Дюрренматта в житті ніхто німецькими письменниками не називав.

— А є швейцарські письменники, які б належали французькій літературі?

А: — Руссо.

— Так. Він вважається чисто французьким, ніхто його не називає швейцарцем.

А: — А він швейцарець. Але з якого дива Гессе швейцарець! Тільки за паспортом, якщо він його мав. Але тоді і Джойс швейцарцем був би… Тому що Гессе, живучи в італомовному кантоні, італійською не писав. Вільно володів, але не писав. А за народженням він німець. Уродженець Німецької імперії, тієї, що друга. А це ж про нього, про Гессе, найчастіше кажуть, що це швейцарський письменник, так? Чи таки німецький?

— У загальному сприйнятті Гессе все-таки німецький…

Б: — Нам в університеті його подавали як німецького письменника.

А: — Бачиш, дуже складно порозумітися на цю тему, наприклад, із німецькими викладачами літератури, їхньою університетською професурою. Бо вони відповідають зазвичай: «А я взагалі не мислю в категоріях національних літератур. Це штучний поділ, такого не існує». Я на це кажу: «Ні, ну почекайте, ну мови — це ж об’єктивна реальність?». «Мови — це мови! Але яка різниця? Кафка — великий письменник, і я не переймаюся, німець він, а чи чех. Це поза межами моїх студій». Ну й так далі.

Б: — Німці, ніде правди діти, трохи перестаралися в XX столітті з національним питанням, то тепер перестаруються в протилежний бік.

— Чи період великої німецької філософії — з виробленням прецизійних понять, щоб передати нюанси думки, якось відбився на мові літератури?

Б: — Ти питаєш, чи на німецьку літературу впливала німецька філософія? А яка би мала впливати?

А: — Була епоха романтизму, коли це фактично було коло одних і тих самих людей. Я от не знаю, чи спілкувався трохи раніший Кант з літераторами. Але німецький романтизм — це просто така, кажучи російською, «спайка», тому що Новаліс, брати Шлеґелі, Брентано, Ахім фон Арнім, Гайнріх фон Кляйст та ін. — всі вони і письменники, й філософи, це одне й те ж середовище.

Б: — Жан Поль…

А: — Жан Поль Ріхтер, так. Вони практикували і заняття філософією, і писання літературних творів. У когось виходили краще філософські тексти, а в когось — літературні, а в когось рівною мірою і те, й те погано, але це було щось єдине. Це було щось цілісне. Це один випадок, унікальний історичний період. Що пізніше? Ну той-таки Ніцше, якого багато хто помилково називає філософом, а це поет насправді, письменник. Думаю, що це згодом знайшло своє продовження, власне, у модернізмі. Або ще, скажімо, Франкфуртська школа. Адорно передусім. То вже 50-ті роки, повоєнні. Вона ж дуже літературоцентрична. І видавництво «Зуркамп» не могло виникнути деінде, крім Франкфурте, бо там усе варилося — філософія, соціологія, література.

— Формувався певний дискурс…

А: — Так. І для засновників видавництва було важливо, що це місто, де працює Адорно, чи в якому Маркузе читає лекції. Ага, от і ще до Франкфуртської школи — Гайдеґґер, звичайно, якого всі ненавиділи і назвали винним у нацизмі. Він же теж літературоцентричний філософ значною мірою. Він на Гельдерліні, навколо його поезії, будує цілі філософеми.

— Цікаво, вплив літераторів на суспільну свідомість значно більший, ніж у — переважно герметично самих у собі — філософів, а у виникненні нацизму як масового явища звинувачують саме філософів, а не письменників.

Б: — Літератори, як правило, не розробляють цілісних систем, хіба ідеї якісь висловлюють