Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

— і бачу його, що з’явився нізвідки. Його дім. Я постійно проїжджаю повз, але при цьому, здається, жодного разу на нього не дивився. Цей будинок — один з тих, що своїм виглядом натякають на багату історію. Я чув, що Леді-Мас-ґрейв-роуд з’явився через те, що пані з таким ім’ям не на жарт перепудилася, дізнавшись, що на її маршруті спорудив собі мало не палац темношкірий хлоп, — і проклала до себе окрему дорогу. Расизм у цих місцях пекучий і в’язкий, але при цьому такий невловимий для сторонніх, що мимоволі виникає спокуса перевірити його на ямайцеві, щоб подивитися, відчує він його чи ні. А будинок Співака так і стоїть.

— Ти його що, збираєшся кудись підвозити?

— Що? Кого?

— Ми вже понад хвилину стоїмо біля його дому з увімкненим двигуном. Кого ти чекаєш, Баррі?

— Навіть не знаю, про що ти. І звідки ти знаєш, чий це будинок?

— Ні-ні, та інколи я таки вибираюся з печери, в якій ти мене тримаєш.

— Не думав, що тобі є діло до якогось... дикуна, такого запального й патлатого.

— Господи, ти геть як моя мати. А мені, між іншим, подобаються запальні й патлаті. Він як Байрон. Байрон — це...

— Припини ставитися до мене як до клятого ідіота, Клер.

— Запальний й патлатий дикун. Він схожий на чорного лева. От би мені трохи такої дикості! Але в мене за плечима — Єль[189]. Неллі вважає, що на ньому дуже гарно сидять шкіряні штани. Реально гарно.

— Хочеш, щоб я тебе знову приревнував, люба? Чимало часу збігло відтоді...

— Сонечко, я вже чотири роки нічого такого не жду. Між іншим, Неллі сказала, що сьогодні ввечері у своєму будинку він приймає гостей на честь концерту за мир, і вона...

— Не йди туди сьогодні!

— Що? Це чому ж? Мені ніхто не указ... A-а... Зажди-зажди! Що ти сказав?

— Не йди туди.

— Ні. Ти сказав: не йди туди сьогодні. Ти щось знаєш, Баррі Діфлоріо.

— Поняття не маю... Про що ти питаєш?

— Я не ставила запитань. Що ж до твоєї жахливої реакції, яка мала б спонукати мене не втручатися в чужі справи, то я тобі полегшу завдання: мені наплювати. Баррі...

— Що? Що знову, Клер? Що, в біса, таке?

— Ти проїхав лівий поворот до перукарні.

Дружина переконана, що додому хочеться тільки їй. Але я теж хочу додому. Мені до смерті хочеться додому! Тільки різниця в тому, що я вже знаю: повертатися нам нема куди. В кожному разі, там немає домівки в колишньому значенні цього слова. До того ж ми обоє забули, що з нами в машині їде малюк Айден.

Алекс Пірс

ивна річ: намагаєшся заснути, намагаєшся так, що невдовзі розумієш: ти фактично працюєш над тим, щоб зануритися в сон, — але в підсумку по-справжньому так і не засинаєш, бо в такому разі це вже не сон, а робота. Від якої досить скоро потрібна перерва.

Я відчиняю розсувні ворота: вхід для транспорту вільний. Проблема Нью-Кінгстона в тому, що він дуже вже далекий від реґі. Я ніколи не мав цієї проблеми, коли зупинявся в центрі, де завжди кипіла музика — який-небудь джем-сейшн або концерт. Але, чорт забирай, брате, це ж сімдесят шостий рік, уже майже сімдесят сьомий. Люди з посольства, яких я навіть не знаю, почали наполегливо радити мені після певної години не спускатися нижче Кросроудсу, — люди, що живуть тут уже п’ять років, але й досі пітніють до полудня. Не можна довіряти тому, хто каже тобі, що йому дужже сподобалася твоя шпальта про «Муді блюз»[190]. Та я ніколи не писав ніякої шпальти про довбаний «Муді блюз»! І навіть якби я це робив, то в жодному разі не ставив би за мету догодити якомусь бевзю.

Сон усе не приходить, тому я натягую джинси з футболкою і спускаюся вниз. Треба все ж викурити цю самокрутку. Жінка на ресепшені, здається, спить як убита, тож я вислизаю до того як вона видає мені чергове попередження для всіх білих: виходячи, замикати за собою двері. Зовні тебе охоплює зусібіч задуха. Комендантська година все ще діє, тож відчуття таке, ніби можеш нарватися на неприємності, але насправді ніяких неприємностей і близько нема. А ось і полегшення серед ночі: я бачу водія таксі, який читає «Стар» у припаркованій на стоянці машині. Я питаю, чи може він відвезти мене в якесь місце, де все ще «стрибають». Він дивиться на мене як на якийсь знайомий йому типаж, хоча, напевно, джинси на мені аж надто облиплі, волосся надміру довге, а ноги затонкі, тож з вигляду я не якийсь там гладкий довбодзьоб у футболці «Від’ямай мене», що прибув сюди відтягнутися й потішити свою цюцюрку.

— Думаю, готель «Мейфер», партнере, саме на замку, — каже таксист, і звинувачувати його в цьому не можна.

— Я не з тих білих, які шукають, куди втекти від чорних. Ти можеш мене підкинути кудись туди, де реальна гулянка?

Він дивиться на мене пильніше і навіть згортає газету. Буду брехуном, якщо скажу, що це не одне з найсильніших вражень на світі: зазвичай нерухомий і ніби байдужий ямаєць раптом ворухнув для тебе дупою! Він дивиться так, ніби перед ним — перша жива істота, яку він зустрів за ніч. Це, безумовно, той момент, який, через власну тупість, псують 99,9% американців, коли надміру збуджуються від того, що, бач, вони сподобалися аборигену з Джемдауна, — але це реально неможливо, доки ви не склали в нього тест на відрив під реґі-ритм.

— А ти звідки знаєш, що десь щось відчинено? Комендантська година, братику мій, ту’ з цим строго.

— Та ну! У неймовірно кльовому Кінгстоні? Та навіть комендантська година не замкне це місто на замок.

— Проблем шукаєш?

— Та ні, намагаюся від них утекти.

— Я тебе ні про що не питав.

— Ха. Ну то поїхали кудись, де всі стрибають, неважливо, комендантська там година чи ні. Ти мені кажеш, що весь Кінгстон нині під замком? Це в п’ятницю ввечері? Не забивай баки, містере.

— Ранок п’ятниці.

Він ще раз оглядає мене. Я ледь стримуюся, щоб не сказати: «Послухай, друже, це в мене лише вигляд дурного туриста».

— Стрибай усередину, подивимося, що