Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

Ситуація була з таких, що треба було хоч якось зупинити беркутню. І дати людям пройти за периметр барикад. Мишко скомандував:

— Морпєх і Борька зі своїми — бімби! Бача, Алік зі своїми — «груші»! Кидать по команді! Сірожа, — до Діда. — Лови відступаючих, поповнюй лічний состав. Займетесь камнями! Мінута на подготовку!

Утім, Дідові не вдалося нікого упіймати, всі були в такій паніці, що просто рвались на Майдан, ніби там їх чекало щось надзвичайне, диво, яке зупинить беркутню.

— Вогонь! — рявкнув Мишко.

Загорілись коктейлі, засичали бікфордові шнури бімб. В повітря вирвалась суміш каміння, вибухівки і пляшок.

— Вогонь! — продовжував командувати Мишко.

— Вогонь!

Вибухи! Спалахи! Удари каміння по щитах і шоломах. Беркут зупинився. Наперед вибігли стрільці з рушницями і перенесли вогонь на верхівку барикади.

— Лягай! — дав команду Мишко і стиха: — Ракети!

Дюжина стрільців стріляла безсистемно, тому важко було вирахувати момент перезарядки. І перезаряджали вони під прикриттям щитів. Головне було вловити хвилю, коли стрільці повернуться з піднятими забралами до повстанців. Для цього у Мишка була невеличка спостережна бійниця з непоганим сектором огляду.

— Камені і «груші» готов! З укриття вогонь! Ракети запали!

Знову полетіли пляшки з сумішшю і бруківка. Він примітив, як стрільці ховаються за щити, а коли минула небезпека, знову висунулися з піднятими забралами і тут у них полетіли ракети. Прицільно, в обличчя.

— «Груші»! — дав команду Мишко.

І знову коктейлі. Зойки, крики поранених. Вогонь. Шипіння вогнегасників. Але полум’я не гасне! Мусора зупинилися, відійшли і почали збивати вогонь. Та це було не просто. Це була пекельна суміш, яка так просто не гасилась…

Нарешті останні відступаючі забігли за периметр. Мусора перегрупувались. З їхнього боку окрики, команди. Зірвані чеки — і на барикаду налітає кілька десятків гранат. За ними — коктейлі[111].

— Бімби! — командував Мишко. — Без зупинки!

Він озирнувся. Натовп відступаючих уже проходив «Львівську браму». Самооборона почала займати позиції на тій барикаді та на містку над нею.

Назустріч мусорським гранатам полетіли маленькі каверзні бімби. Вони не вбивали, не калічили, але потужно травмували противників, залишаючи синці і гематоми на відкритих ділянках тіла. Від кількох десятків коктейлів спалахнула барикада, вибухи за спинами повстанців були такими потужними, що здавалось ніби стріляють з «Гіацинта»[112]. Усі, хто не встиг прикрити вуха, відчули, ніби їм по головах вдарили кувалдою, просто в мізки. У Бачі з вуха потекла кров. Молоді почали з вогнегасника гасити полум’я. Мишко струснув головою і, пливучи в тумані, дав команду:

— Викидаємо всьо під нуль! Вогонь!

І почалася справжня дуель. Коктейлі та бімби супроти гранат і коктейлів. Вони летіли назустріч одні одним з такою люттю, наче це був бій гладіаторів проти бездушної машини. Машина наступала, ховаючись за щитами. Горіла помаранчевим полум’ям, поламані деталі замінювалися новими. І вони йшли вперед, бездушно, люто.

— Ти гориш! — звернув увагу Мишко на те, що в Аліка загорівся бушлат.

Він накинув йому на спину заздалегідь приготоване мокре рядно. Алік істерично зареготав:

— Ти не себе глянь!

Мишко роззирнувся. У нього горіли берци.

— Хуй на них! — сказав Мишко, і не побачивши, чим гасити, оперативно вилив на ноги гарячий чай із термоса, що тут стояв: — А-а-а-а! — заволав. — Не освіжає!

Після цього ще кілька хвилин притоптував на місці, намагаючись охолодити ошпарені ноги.

Беркутня на якусь хвилину відійшла, перегрупувалася. І знов у повстанців полетіли гранати. Вибухи розривали повітря на частини і вдаряли, немов кувалдою, по голові. Роман «Журналіст» враз закрив руками голову, сповз по барикаді до низу і, п’яно хитаючись, пошкандибав у бік «Львівської брами».

— Що з тобою?! — кричав йому услід Мишко.

Але той не чув. На спині «британки» зліва у нього була велика рвана рана, залита кров’ю. Із сусідньої барикади назустріч йому вибігло двоє у лікарських халатах і з медичними сумками. Перехопили, але він від них відмахувався, відбивався, наче не довіряв. Зрозуміло — його могли відправити у лікарню, а там — і до СІЗО недалеко. Як потім з’ясувалося, у нього була контузія та осколкове поранення від гранати РГ-42[113] — осколок зупинився за три сантиметри від серця. Того дня він пізно прийшов на Майдан і опинився на барикаді без бронежилета.

— Это пиздец, — прокоментував услід йому Малюк. — Первый ушел!

Наступний вибух гранат відкинув його на спину, на мішки барикади. Він важко гримнувся ребрами об гостряки пресованого льоду і сміття, схопився за голову, яку миттєво стиснуло мов лещатами, примружився, намагаючись сфокусувати погляд, але це йому не вдавалося. Все пливло. Він ліг і, закочуючи очі, потихеньку почав втрачати свідомість. Бача важкими ляпанцями збитих у кров долонь, плескав його по обличчю.

— Не спи, воїн! — гаркнув на нього. — Война не кончилась!

Малюк важко струснув головою і п’яно та зло поліз на верхівку барикади з двома коктейлями напереваги. «Суки», — сичав він.

У Мишка з обох вух текла кров, очі стали скляними, немов він перебував зараз не з тут, а десь в іншій реальності. Він «плив» від контузії. Вже не першої і не другої за його життя. Та й більшість бійців встигли отримати різні ступені контузій, але продовжували випалювати боєзапас і жбурляти коктейлі. Вони на якийсь час зупинили мусорів і дали відійти втікачам з «мирної ходи». Та сили були не рівні. Чомусь цього дня захищати цю барикаду довелося лише дюжині майданівців проти кількох тисяч мусорів.

— Де всі?! — психував Бача. — Де народ?! Почєму тут нікого з нами немає?!

Його генеральська форма за кілька хвилин бою встигла в кількох місцях порватися, прогоріти, покритись плямами від запалювальної суміші. Бача втомлено, розчаровано зняв балаклаву, його обличчя по контуру рота й очей було чорним.

— Та потому шо долбойоби! — пояснив йому Мишко.

За хвилину з метро почала виходити беркутня в рябій формі і з манерами 118-го батальйону шуцманшафта[114], що заходив у село для розправи з невдоволеними у 1942 році. Вони вже почували себе переможцями. І одразу почали демострувати свою силу на вікнах вестибюлю метро — трощачи шибки; і на барикадах біля самого метро, які ніхто не обороняв. Для чогось лупили по барикадних лантухах кулаками, ногами, мовляв, знайте, мішки, які ми тут круті вийшли з метро. Нарешті посунули на оборонців і «космонавти», які досі чогось очікували, стоячи на пустищі перед Жовтневим палацом. За спинами першої хвилі наступаючих мусорів з’явився водомет.

Їх оточували. Час давати драла. Мишко так і скомандував:

— Уйобуєм, пацани!

Він зиркнув на